В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Що ж могло зацікавити нашого шановного розвідника в Оксаниній персоні? Зрозуміло, що з машини банально стежили. Робота приватного детектива. Якщо це робив Іщенко, то все стає чітким і логічним. Такі послуги популярні серед колишніх військових і силовиків. Та й платять за них непогано. Дружина, ймовірно, теж не з хліба на воду перебивається. Цим можна пояснити і квартиру Рудюка, і нову машину. За гроші зятя й дочки купили, але зареєстрували на поважного дідуся. Значить, мали на те причини. Не захотіли світитися. І безівцям тепер роботи меншає.

Якщо Оксану випасав шановний геерушник, що за цим стоїть? Часто подібні послуги замовляють чоловіки, які підозрюють „законних“ у зраді. Вистежування шансів на роги. Може, Мірошник саме так і вчинив, відчувши, що з Оксаною „щось не те“. І пан відставний підполковник старанно з’ясовував, куди їздить красуня, з ким зустрічається, що робить. З’ясовував, але чи з’ясував? А може, доз'ясовувався?.. А якщо все не так? І за красунечкою ходили слідом зовсім з іншої причини. Хтось хотів помститися за колишні образи і вибирав нагоду? Або найняла „стара“ Мірошникова дружина, щоб повернути статус-кво, довівши невірність нової? Чи, може, все замислила наша чарівна Софія, а Іщенко їй допомагав? І до всього легко додається єгерство дідуні Рудюка. Єгер — це ж майже лісовий мешканець. Він із вовками на ти. І нинішнє сторожування в зоопарку…»

Пролунало Лисицине ім’я. Дарина… Її голос, що примушував щемливо тріпотіти душу, впізнав би завжди і всюди. З тисячі подібних, як казковий герой кохану. Серед кількох змієвих дочок на одне лице. Підказало б серце. А воно зараз ой яке видюще!

Поки дівчина вантажила на візок майбутні покупки, Богдан після мила й зубної пасти вибрав свіжий тортик. «Київський». «Рошен». Солодку, як і решту звичок, не міняв. Та й Дарині вона подобалась.

Сьогодні люба Асікс із особливим задоволенням відвезла парочку до Коцюбинського. Професор легко підхопив важкі пакети й полетів на четвертий поверх. Допомагали зрозуміло які крила. Без них такої легкості й не сподівайся.

Знайомі двері радісно впустили до квартири. Клацнув замок. Вистачило лише одного погляду очі в очі, щоб проскочив розряд. Яскравий і потужний. І сталося коротке замикання. Важкі пакети бухнулися на підлогу, а дівчина опинилася у ведмежих лапах. Таких надійних і приємних. Затишних. І — жаданих. А замикання захотіло стати довгим…

Шалені поцілунки хаотично гасали тілами. Реальність враз перестала існувати. Зникла ця наймана квартира. Зникли всі вигадані людьми умовності. Зникли навіть тіла. Залишилася тільки невагомість пристрасті. Нею пливли, наче вранішнім сизуватим туманом. Без мети. Без напрямку. Без навігатора. Просто пливли. Тому що просто хотілося. Тому що будь-яка складність — завжди проста. Варто лише подивитися на неї з правильного боку.

Але рух акваторією без лоції — річ апріорі небезпечна. Можна сісти на мілину або напоротися на риф. Чи ще яких проблем набратися… Рифом стала шедевральна «Весна». Повертатися, переривати плиття не хотілося. Але «треба», як земне тяжіння, не залежить від твого «хочу». Воно просто є. А ти можеш не хотіти мільйон разів. Дощ все одно йтиме…

Телефон, втомившись кликати, образливо перестав. Лисиця ослабив обійми й випустив Дарину. Обличчя пашіли пристрастю. Невпокореною. Свавільною. Потужною. Але…

Усе зіпсував Кодаковський. Це його дзвінок розпоров стальну обшивку. «Титанік» number two.

Набрав приятеля. «Абонент» відгукнувся одразу.

— Я все зробив і відіслав на пошту, — прозвітував полковник. — Лови.

— Дякую.

Ненависний телефон запхнув до барсетки. Та-а-ак. Потрібна інформація чекає в електронній скриньці. Може, там ключ до розкриття вбивства дружини Мірошника? Чи й Ольги Довгань? Але все це за кілька кілометрів звідси. І раптом…

— У тебе є Інтернет? — Знову «як пройти до бібліотеки о третій годині ночі».

— Зві-і-сно, — здивовано протягла Дарина.

— Вмикай.

Дівчина повела до кімнати. Невеликої, але зі смаком обставленої. І через те — затишної. Шафа, диван, телевізор. Комп’ютерний стіл. Над монітором, схованим у ніші, — полиці з книжками. Сіла й увімкнула ноутбук. Той почав слухняно налаштовуватись.

— Будь ласка, — звільнила крісло.

Закинув себе туди. Зручно. Зайшов до Інтернету. Забив пароль пошти. Почався вхід. Але відбувся не відразу. Мініатюрний пісковий годинничок затятою дзиґою крутився на екрані. Лисиця знічев’я підняв голову. Глянув на полицю. І… Що це? Підступний удар обухом. По голові, звичайно… Дарина стояла на місці. Вона цього зробити не могла. А більше — нікого. Привиділося. А — наче реально… Перед очима знайома книжка. Генрієтта Одінс, «Вервольфи»… Озирнувся на дівчину. Таких великих очей та не зрозуміла. Як Червона Шапочка! Але запитувати про них не стала. Знову глянув на книжку. Дістав. Розгорнув на позначеному місці. Закладка — квиток на концерт Ані Лорак. І дата. 8 серпня. Згадалася реклама на телебаченні.

— Ти це читаєш?

— А що?

— Чому?

— Цікаво.

— Звідки така цікавість?

— Ну, як… Коли ми зустрілися вперше, ти сказав, що працюєш кореспондентом. У «Презумпції». Я вирішила почитати. Натрапила на статті якогось Володимира Ярчука. Цікаво пише. Розповідає про вбивство Олі й наводить різні версії. Одна з них — пліткарська — це вовкулака. От я й зацікавилася ними. Придбала цю книжку… До речі, а чому в газеті немає твоїх статей? Я тепер купую кожен номер, а на