В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Про тебе думаю. — Відповідь на кілька порядків вища. Людяна й щира.

— Я теж… про тебе думав. Потім подзвонив, — знову якісь дурниці, хоча паросток здорового глузду все ж пробивається крізь асфальт.

— І до чого додумався?

— Що ти — незвичайна людина.

— Це ж чому?

— Питання не до мене.

— А до кого ж?

— До Того, Хто цю незвичайність створив.

— Але ж розгледів її ти? Значить, теж можеш щось сказати?

— Можу. Не по телефону.

— Чудово. А я сьогодні знову забіжу до «Новуса»…

Лисиці захотілося вигукнути «натяк зрозумів», але стримався, сказавши нейтрально:

— Мені теж, до речі, туди треба («Куплю мило й зубну пасту, — промайнуло. — Нормальна відмазка, щоб не подумала, що побіжу за нею на край світу…»)

— Тоді о котрій?..

Домовились на чотирнадцяту.

За півтори години подзвонив Кодаковський:

— Інформацію скинув електронкою. Читайте й заздріть. Майже, як у Маяковського.

— Спасибі, пане полковнику. Але… хотілося б «пане генерале».

— І хотілось, і моглось… У наступному житті, — розчарування затанцювало у фразі без дозволу. Незважаючи на втому.

— Ти песиміст, Євгене Миколайовичу?

— Центрист. До того ж, поміркований. Трошки туди — трошки сюди.

— А я радикальний оптиміст.

— Пам’ятаю, — веселіше сказав Кодаковський. — Але, по-моєму, ми наближаємось до анекдотів. Про оптимістів, песимістів і реалістів.

— О-о-о, ні. Таку розкіш дозволити поки не можу.

— Я теж, — знову танці розчарування. Чи, може, втоми. — Бувай. Раптом що — дзеленчи. Правда, ти ж інакше й не дзвониш. Але я розумію. Однією міліцейською звивиною. Зачекай, тільки картуза надягну. Інакше вона зникає…

— Дякую.

Прикріплений файл «розгортав» із трепетом. Наче боявся злякати причаєну відгадку. Роздрукував. Став порівнювати зі списком з Оксаниного телефону. Дістав маркери. Рожевий для номерів з іменами, жовтий — для безіменних. Довелося попітніти. Дзвінків чимало. Красуня потрібна багатьом. Серед повторюваних безіменних виділив кілька. Зеленим по жовтому. Тепер виявив один, з якого дзвонили найчастіше. А в день загибелі — шість разів. Останній із цих дзвінків — незадовго до смерті. Після нього — тільки дзвінок Свідерського. Напроти поставив зірочки.

«Значить, дзвінки з цього номера несли для Оксани якусь загрозу, раз вона їх стирала, — почав міркувати. — І насамперед — загрозу потрапити на чужі очі Інакше для чого їх знищувати?.. От і знайшли ми до вас стежинку, містере Інкоґніто. І бур’яном тепер не заросте».

Дістав мобільного. Набрав невідомий номер. Захвилювався. Натиснув кнопку з зеленою трубкою. Буде зовсім цікаво, якщо відповість голос молодого чоловіка. Чи жінки?.. Чом би й ні. Усе можливе. Сьогодні таким нікого не здивуєш. Однак механічний жіночий голос повідомив: «Абонент поза зоною». Як і Свідерський. Гаразд. Повторимо пізніше.

Але пізніше почув ту ж саму відповідь і про позу, і про зону. У серці закипіла тривога. Забулькотіла через край. Внутрішній голос уперто товкмачив, що така відповідь неспроста. І несвідоме порівняння зі Свідерським — теж невипадкове.

Послав Кодаковському «чолобитну» есемеску: «Якщо можна, підкинь інформаційку, на які номери дзвонили з 094-996-15-16». Нова перешкода. І старий спосіб її подолати. Наскільки старий, настільки й надійний.

Біля «Новуса» ледве знайшов вільне місце. Багато машин із некиївськими номерами. Сяк-так примостив любу Асікс. Тій навряд чи підходив цей пасербицький варіант, але нічого не вдієш. Тільки опинився на волі, як пролунала шедевральна «Весна». «На дроті» Бондаренко. Дасть Бог, із цікавинками.

— Хлопці дещо знайшли для мене. Слухай і записуй.

— Не можу. Заходжу до супермаркету.

— Запиши охоронцеві на лобі. Або на формі. Нижче «сесуріту».

— Смішно. Я бігаю непогано, але ж зловживати цим… Та й спринт на сьогодні не планував.

— Гаразд. Тоді слухай. Продублюю електронкою. У пана Рудюка є зять — Іщенко Владислав Максимович — колишній підполковник, служив у ГРУ.[24] П’ять років, як зняв погони. На заслуженому відпочинку. Зараз ніде не працює. Доручення на керування «нашою» «Чері» виписане на нього в Другій нотаріальній конторі. Не менш цікавий той факт, що дружина цього підполковника (і за сумісництвом — доця пана Рудюка) працює в керівництві Київського зоопарку. І прилаштувала татуся сторожувати. Дідунька, виявляється, і зараз ще боєць — дай Боже кожному. Моторний і хоч куди козак. Ось такі цікаві фактики.

«Отже, підполковник Іщенко, — почав міркувати, коли відключився Бондаренко, — колишній геерушник. Такі люди колишніми не бувають. Наскільки банально, настільки й справедливо. Розвідник — це назавжди. Життєва філософія. 3-вички й на-вички. Спосіб існування. Навіть якщо працював кадровиком. Або черговим на КП. Дух. Атмосфера. Інша автономна планета.