В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Подзвонив Бондаренко. Як завжди, з потрібними новинами. Лисиця не встиг зрадіти. Хоча й треба. Аякже? Сам головний на підтанцьовках.

— Твій «Чері Тіґґо», — почув головредове, — належить такому собі Рудюку Тарасові Михайловичу. А тепер можеш сміятися.

— Вибач за нескромне питання: а з чого? Цей Рудюк що, клоун?

— Краще! — вибухнув громовержець-Бондаренко, оглушивши професора. Той перекинув трубу до іншого вуха. А «Зевес-головред» продовжував: — Дідулі 86 років. А далі — ще смішніше. Знаєш, ким він працював раніше?

— Ні. Але що може бути смішнішим за клоуна? Український нардеп на «Таврії»?

— На «Запорожці»… Єгерем Малинського держлісгоспу. В Любовицькому лісництві.

— Ого. Стає цікавенько, — промовив повільніше, ніж завжди.

— Останні десять років живе в Києві. Трикімнатну квартиру, де зараз мешкає, куплено два роки тому на його ім’я. Машину — три роки. — Головред перераховував факти з якоюсь особливою старанністю.

— Нормально. — У це слово вклав увесь свій подив. — Багатенький єгер. Якийсь лісовий олігарх. Трикімнатна квартира в столиці. Машина — не «Славута» чи «Жигулі». Для цього треба працювати єгерем життів зо три. А може, й більше. Причому — від самого народження. Без відпусток і вихідних. І перерв на люлі-люлі.

— А дідуньо, бач, за одне впорався. Талантище.

— Не інакше, якісь оборудки.

— Схоже.

— Але нам до них що? — поставив риторичне питання Богдан. — Нехай у геройських безівців[23] голова свербить.

— Це точно. Нам і свого вистачає… Думаю, навряд чи пан єгер їздив на тій машині. І тим більше — стежив за Оксаною.

— Я теж, — погодився професор. — Треба дізнатися чимбільше про нього. І про родичів. Найімовірніше, машину водить хтось за дорученням. Або цей «хтось» вписаний у техпаспорт як «має право керувати». Для такого стеження ніхто не виїде без законного дозволу на авто. Є великі перспективи погоріти. За статистикою бутербродмасломдонизу.

— А якщо авто викрали? І злочинці їхали за Оксаною, підшукуючи нагоду для вбивства.

— Навряд. Наш вишуканий і складний злочин з краденим автомобілем ніяк не в'яжеться. Така детальна продуманість і такий шанс попалитися? Цей варіант одразу випадає із загальної схеми.

— А хто сказав, що злочинці мислять схемами? — чкурнув у теорію Бондаренко. — Можливо, це їхній креатив? Вихід за межі. Пошук нової системності.

— Дуже мудровано. Гадаю, наш убивця на таке не піде. Надто вже ризик великий. Відповідь треба шукати серед дідусевого оточення. Близького чи далекого.

— Гаразд. Зробимо. — Головред запропонував паузу. Та за мить забрав: — Ідемо далі. Тепер про результати перевірки сперми. Оксана Мірошник востаннє в житті кохалася не з Антоном Свідерським.

Нова пауза. Але вже у виконанні Богдана.

— Ого, Сергійку, — плямкнув, — це вже реальна підніжка всім нашим пошукам. Інший чоловік. Але ж ніяких телефонних дзвінків без імені, крім від Свідерського, немає? Решта всі з іменами, їх перевірено. Це люди, які знали Оксану. Всі підтвердили, що дзвонили їй в останній день. Може, дзвінки були, але їх стерто? Треба дізнатися в оператора.

— Може. Та я з операторами поки не дружу. Ти ж знаєш.

— Гаразд, підключу своїх.

— Давай. Good luck.

«Хо-хо, маємо нових персонажів, — запрацював черепний комп. — Зі своїми таємничими цікавинками. Як же без них?.. Тут ще зі старими не розібралися, а пан відставний єгер уже й не забарився. Що ж, ласкаво просимо до нашого всесвіту. Всесвіту янголів і демонів. Щоправда, без ілюмінатів і Роберта Ленґдона. Зате зі своїми родзинками. І ще з багато чим іншим. Санта-Барбара. Скоро їх будемо одружувати. І ходити одне до одного в гості…

А нашого Антоніо я переоцінив. Як не шкода (йому? Оксані? нам?), він не кохався з Мірошниковою дружиною. Вибач, друже. Ти таки не Казанова. Хоча все йшло до того… Стоп! Ага. Воно не йшло. Його вели. Але не довели. Залишили на півдорозі. І тепер хочуть показати новий шлях. Чи повернути все так, щоб ми його самі знайшли. Опинившись у потрібному для цих „поводирів“ місці? Ось так, Антоніо. Життя — це конкуренція. А в коханні — то й поготів. А ти її не витримав. Гірко розчаровуватися. А які надії подавав, які надії…»

Подзвонив Кодаковському. З дзвінками на Оксанин телефон, зробленими за тиждень до загибелі, допоможе. Попросив кілька годин. Не так вже й просто це зробити.

З’явився час для «серця». Набрав номер Дарини.

— Привіт, — сказав неголосно, трошки сильніше за серцеве калатання. — Це я… ось…

Останні слова явно зайві, але вимовив їх, наче пароль. А раптом у Дарини конспірація якась? І зв’язкового можна впізнати тільки за умовним знаком («У вас продається слов’янська шафа?»).

— Привіт. Як справи? — Схоже, Дарина знала відгук («Шафа продана. Є нікельоване ліжко. З тумбочкою»).

— Потихеньку. А ти чим займаєшся? — Питання