В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Він це хто? — не втримався Лисиця, а то жіночка напустила такого туману.

— Відомо, хто, — зашепотіла й перехрестилася, — вовкулака.

Решта тутешніх «відунок» теж перехрестили в один «голос», наче хористи, стурбовані обличчя.

«Цього разу мимо».

…О восьмій тридцять підхопив Арсена перед поворотом біля савлоховської церкви. Чоловік ішов не поспішаючи. Ніс у руках блакитну вітрівку. Вправно заскочив до салону — спорт даремно не минає.

— Є пропозиція, — діловито мовив Богдан. — Я відвезу вас додому, а паралельно поговоримо.

— Якщо можна, — втомлено сказав Арсен, але відразу, ніби схаменувшись, поцікавився: — А вам це не дорого? Бензин який зараз…

— Не хвилюйтесь. Фірма платить… До речі, за цей час нічого цікавого не згадали? Ну, може, в Оксаниній поведінці щось особливе помітили?

— Мені здається, за нею стежили, — серйозно повів Арсен. — Я спершу не надав значення. Але потім, коли дізнався про загибель, одразу зрозумів. Якось усе в одну мить лягло на свої полиці… Незадовго до трагедії я помітив машину. Вона чекала, поки Оксана виїде, а потім вирушала за нею. Так траплялося кілька разів. Я записав номер. Але хазяїну говорити не став. Обов'язково почалися б претензії. Що там та як. Я його вже добре вивчив. Тільки щось — відразу починає копати. Все причину шукає. І тоді зробить тебе крайнім у квадраті.

— А що то була за машина?

— «Чері Тіґґо». Темно-синя. АА 0120 ВТ. Із затемненим склом. І пластиковим прибамбасом на капоті. Для аеродинамічності чи що.

— Більше нічого незвичного не помічали?

— Наче ні. У мене, взагалі, пам'ять непогана.

— А як людина Оксана яка?

— Як вам сказати, щоб не образити небіжчицю? — Арсен задумався. — Така собі красива лялька. Модель! Дуже багато про себе думала. Увесь світ їй винен. Несла себе, як найдорожчий скарб. І землі під ногами не відчувала. До нас, правда, ставилася більш-менш. Тобто наче ми є і водночас — немає. Бувало підкрикувала. Але загалом… Терпіти можна…

— Тоді, коли Оксану вбито, не ви чергували?

— Я, — сказав несміливо.

Лисиця пожвавішав. Передчував цікавинку. Уже не як Мессінг. Але ще не як звичайна людина. Як детектив.

— У той день машина теж була? — відірвався від дороги й подивився на пасажира.

— Ні, — похитав головою Арсен. — Не бачив. Оксана, до речі, якось так заспішила. Коли приїхала з міста, машину відразу в гараж поставила. Охоронця відпустила. Точна ознака, що вже сидітиме вдома. Аж ні. Трохи згодом під самі ворота під’їхала. Давай сигналити. Я саме, як на лихо, до вбиральні пішов. Чую: сигнал аж розривається. Побіг відчиняти, а вона лається. Та ще й матюками. Ніколи раніше її такою злою не бачив. Думаю, куди це зібралася? Години три як приїхала, а тут кудись проти ночі. Десь майже двадцять третя вже настукала. Хазяїна якраз не було. Щось там він інспектував чи то на Херсонщині, чи Миколаївщині. На півдні, одне слово. Я випустив, а вона до ранку так і не повернулася. Ну, думаю, загуляла, красунечка. А потім удень дізнався про страшне. Мірошник з’явився як хмара. Ось-ось злива піде. Потім мене змінили. А через дві доби, коли знову заступив, усе якось наче випарувалося. Ніби й не було нічого.

— А машина та більше не з’являлася?

— Ні, не бачив. Може, не в мою зміну? Я запитаю хлопців і вам передзвоню.

— Було б непогано. Дякую.

— Та що ви? Мова ж іде про хазяйку. І чому так часто трапляється? Усе в людини добре. Життя вдалося. Купайся в меду. Але… Якийсь збій програми — і вся життєва облаштованість разом із центром цієї галактики перетворюється на попіл. Галактичний пил. І чим би не кропив, не оживає…

Пасажира висадив у Капітанівці. На вулиці Сосновій, 8. Коли чоловік зайшов до двору, професор дістав телефон і набрав Бондаренка:

— Дякую за інформацію про Мірошникового охоронця. Спрацювало.

— Звертайтесь. Завжди раді.

— І пробий, що за темно-синя «Чері Тіґґо». АА 0120 ВТ.

— Зробимо.

— Самовіддано вірю.

За мить люба Асікс уже розганялася в напрямку Києва. Життя збиралося продовжитися там. А не встигати за ним Богданова машина не любила. Як і її хазяїн.

Удома кинув себе на вівтар відпочинку. Розумів неспівмірність жертви, та релакс ніколи зайвим не буває. Навіть незначними дозами. Тим більше зараз. Коли й у відпустці доводиться працювати. Виходить, працюєш не щоб жити, а живеш, щоб… А може, це не так уже й погано? Може, саме так і треба?.. Кому? Зрозуміло, Кому. Тому, Хто все це придумав, утілив і кермує. І, варто зізнатися, зробив це вишукано, вміло й талановито. І продовжує. Так