Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- Що трапило…- він обірвав речення на півслові і витріщився. Тепер і він бачив це страхопудало. Тому не сподобалося, що ми були при тямі і стрепенуло своїм пір’ям. Кілька пір’їн злетіло у повітря, але не впало, а полетіло до нас. Я кинув у тварюку кинджалом, але промазав.

Брат крикнув щось на мові якої я не знав, та нічого не сталося. Він вилаявся і кинувся до мене відмітаючи небезпечне пір’я мечем.

- Звіробій! Розотри і намасти ніс зсередини! І мені! Швидко!

Я кинувся робити як велено, а жовтоокий добирався ближче і ближче.

- Ну!

Мене не потрібно було просити двічі. Я вже біг до брата. Він вдихнув порошок, закашлявся, але за мить вже бачив ясніше.

Жовтоокий теж допетрав, що його чари як і пір’я на нас не впливають і двинувся на нас.

- За мене! 

Брат дістав піро - я впізнав Гемове - посріблене - і вклав до арбалета. Постріл. Жовтоокий стурбовано зупинився і заскреготав - там, куди влучив Родосвіт, тепер зяяла рана, з якої хлестало щось чорне.

- Так його!

- Це його лише трохи стримає, не зупинить! 

І дійсно - тварюка зрозуміла, що так їй нас не дістати і почала заповнювати собою кімнату наче стала димом.

- Давай ще! За моїм сигналом! - я вхопився в братові руки і щось клацнуло всередині, наче я відпустив ті дверцята, що стримували в мені магію, і закричав: - Зараз! 

Брат вистрілив ще однією пір’їною Гема. Але наступної миті моя магії перетворила одне пір’ячко на сотні гострих срібних ігл. Цього разу спрацювало, тварюка потьмяніла і обсипалася додолу прозорим попелом. 

- Це все?!

- Воно повернеться, ти лише виграв нам трохи часу, - скринув брат і схопився на ноги. - Хапай речі і на вихід, хутко!

Я був більше ніж готовий, але ніяк не міг знайти кинджала, який кинув у тварюку. 

- Чого ти там вовтузишся?!

- Шукаю! Кинджал!

- Швидко!

Але все було марно. У пітьмі цього місця я майже нічого не бачив. Коли я нарешті схопив зброю і огледівся - попіл почав ковзати по полу наче шукав….

- Хай тобі грець, Бестуже! Де ти там?! - волав до мене братів голос відкудись зверху. 

Промовивши молитву Ір’є, я кинувся туди, до світла, до брата. Він знову спустився кривенькими сходами до підземелля і кинувся до мене. 

- Чого ти тут копирсаєшся!?

Брат миттю підняв очі і подивився кудись за мою спину. Наступної миті він штовхнув мене у бік сходів.

- Нумо!

Я злетів сходами, брат за мною. Я не впізнавав місцину, але побачив перед собою яр, а за ним - щільний частокіл дерев. І ми припустили туди. Коли яма залишилася далеко позаду, я зупинився, не в змозі віддихатися. Крижане повітря обпалило все зсередини, серце калатало, легені ходили ходором. 

- Ти в порядку? - спитав я в брата, щойно зміг розмовляти.

- Я…не впевнений… - промурмотів він і повільно осів, перш ніж впасти в сніг. В мене відібрало мову. З його спини стирчало з десяток чорних пір’їн.

Я підняв голову, у вухах калатало. Повітря чомусь забракло. Що ж робити! Щоб не завити від жаху я прикусив губу, але не відчув болю. Тільки щось гаряче полилося по підборіддю.

- Родосвіте…брате…брате! 

Я впав на нього і здається сам знепритомнів. Першим що я відчув після того - був важкезний ляпас. З очей посипалися зірки. А потім я впізнав голос, який лунав до мене десь зверху:

- Вставай. Швидко. Треба його віднести звідси. Навь швидко вистежить його по крові. 

- Хто? - перепитав я у ворона у людській подобі.

- Піднімайся!

Я більше не задавав питання. тільки робив що було велено. І насправді, коли я зміг міркувати, зрадів, що поруч був хтось при тямі. 

Гем нашвидко оглядів брата, оглянув ті пір’їни у його спині, але витягати не став, відламав від найближчої ялини майже пів дерева, поклав на ту гілку брата і звелів рушити за ним і слідкувати за братом. Він тяг ту гілку, наче вона була не важчою за віник. 

Ми тягли Родосвіта непритомного по снігу доволі довго. Йшли мовчки. Воїн не цікавився моєю думкою, а я й не питав, куди ми йдемо. Мене трусило, морозило, тіпало, і рука сильніше розхворілася. Але думати я міг тільки про брата. Я молився Ір’є, стискаючі у долоні свій амулет, і ми крокували далі. 

З часом я оговтався настільки що зміг поставити питання:

- Чому ви не витащили те пір’я з його спини?

- Кров піде - не зупиниться, - відповідав колишній ворон. 

- Там, куди ми прямуємо, там йому допоможуть?

- Щось на кшталт. 

Чим далі ми дерлися, тим більше мене трясло. І до холоду, від якого замерзало волосся в носі, воно не мало жодного відношення. Подумки я малював страшні картини в голові, і ніяк не міг зрозуміти звідки цей стукіт, що ніяк не зупиниться. Поки альв не зауважив: