Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Нам не довелося зупинитися ні коли ми дісталися кордону Великого Лісу, ні поки ми продиралися крихітною стежкою проміж височенних дерев. Клаптик неба за верхівками дерев здавався крихітним і таким далеким. 

Дерева стали у нагоді, їх товсті гілки і стовбури трохи захищали від поривів вітру, який кидався на нас на кожному кроці. Зупинитися дорівнювало змерзнути насмерть.

- Я не зустрічав такого злого вітру ніколи у своєму житті - долунав до мене братів голос.

- Маємо десь перечекати! - заволав я, але брат нічого не відповів і ми крокували далі.

Ми йшли і йшли, аж поки дивна, неприродня тяжкість не окутала мене з ніг до голови, а очі не заплющилися самі собою. Я лежав під вій вітру. Він заколисував мене, і дуже скоро я провалився у темряву…

…Я прокинувся бо хтось вимогливо тряс мене за плече. Під ковдрою було так затишно, так добре, що не хотілося прокидатися. Ліниво протягнув:

- Ще одну хвилиночку, - і перевернувся на інший бік.

- Вставай-но хлопче. Все на світі проспиш, йой. 

- Встаю, вже встаю, діду. 

Сів і солодко потягнувся. Дід Міхор пошкандибав до печі і примовляв собі:

- І згорять тії пироги, а йому все одно, він спить.

На слові “пироги” я підскочив, немов ужалений. 

- От би так відразу, - хмикнув дід. - Давай-но, допоможи старому. 

Ми миттю витягли гарячі, духмяні пироги з печі, і я поставив їх на стіл. А там вже димілася печеня, вареники з грибами і картоплею таяли під маселком. Поруч стояли миски з солониною і квашениною, і навіть горщечок з медом, а до нього коржики, макові.

- Чого стоїш? Сідай швидко, поки не захололо. 

Я всівся за стіл і забувши про молитву, про діда, про усе інше, прийнявся наминати. 

- Та годі тобі, годі. Залиш трохи батькам і братові, - всміхнувся дід, а в мене вареник став горлом. 

- Батькам?!

- Звичайно. Тим самим, що народили тебе, невдячного, і вчили тебе ділитися, пам’ятаєш? Але ті уроки не пішли тобі на користь. Що за молодь пішла, жодної шани. 

Ложка випала в мене з руки. Я вистрибнув з-за стола і побіг геть з хати. І зупинився щойно перетнув поріг. Вдихнув повні груди солодкого повітря, повного терпких ароматів скошеної трави, квітучих лип і гарячої землі. Співали соловейки, кувала зозуля в нашому садочку, де квітли мамини улюблені безсмертники, дзижчали пчілки у своєму вулику.

Я пошукав очами батька, але двір стояв пустий. Погляд сам сягнув до млину, і далі, до річки, що відблискувала на сонці. Ось там - старостин дім, а ліворуч - хата коваля. Дим там стояв коромислом, може побігти подивитися?

- Бестуже! Бестуже! 

Я обернувся і придивився вдаль - то був Родосвіт! 

Побіг щодуху до брата і зупинився. Захоплення змінилося у мить, щойно я побачив зяячу рану прямісінько на його животі. Згаданка від Духу Лісу. Вона щось нагадувала мені, але що саме?

- Що…що з тобою?

- То нічого, брате, нічого. 

Мене поплескали по плечу і повз мене пройшов батько таким, як я запам’ятав його у день смерті. Змертвіле обличчя, кровавий одяг, шкіра і нутрощі висять лахміттям з ран. 

Я обернувся до хати, з якої виходив дід, і на мить побачив за ним щось. Якусь тінь. Дві яскраві жовті цятки очей. Чорне пір'я ледь прикривало хитку постать. Жахливо-жовті очі світилися, ніби два полум'яні вогні.

Мені стало холодно, як ніколи в житті. Сонячне світло помрякло, наче на чистісіньке небо набігли хмари. Але ні. Просто небо само стало сірим, піднявся вітер, холодний і злий. Він збентежив серце, і здається, ніби душа на мить перетворилася на крихке скло, яке так легко розбити.

Мені було страшно. Так страшно, але я не міг поворухнутися. Знав, що мав щось зробити, але не знав що саме. Я вдихнув. Видихнув. Знову вдихнув. Дихальні справи самі врятували мене, і в одну мить я зміг побачити, що справді коїлося зі мною. Видіння рідних Кадничів, діда, батька - все зникло з перед моїх очей. І тоді я знову побачив ту потвору.

Потвора дивилася на щось, що лежало поруч із нею. Родосвіт! Прозорий, як і все навкруги, що я бачив. Я щодуху кинувся до нього. Припав до плеча і почав трясти щосили.

- Вставай-но! 

Жовтоокий рушив прямісінько до мене. Але я вже встиг дати братові ляпаса. А потім щось дивне трапилося. Я заволав. Від обурення, від злості, від болю і тварюка на мить відскочила від нас наче здивована. Родосвіт тим часом розплющив очі і скочив на ноги. Захитався, допав до стіни і схопився за голову.