Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- Твоє клацання зубів мене до сказу доводить, - буркнув він, обернувшись до мене. Склавши дивним чином пальці на лівій руці, він вказав на мене і мовив:

- Te ah.

Я не встиг навіть злякатися, коли він спитав мене:

- Краще?

- Краще, - підтвердив я, відчуваючи як холод витісняється теплом, яке наче виходило з самісінького серця. Стукотіння припинилося.

- А що це ви таке зробили? - мав на увазі жест пальців.

- Припинив те твоє клацання.

Я боявся дивитися у братів бік. З кожною тінню він все слабшав і слабшав, я відчував це, і ніяк не міг тому зарадити. Але постать ворона, що майоріла переді мною наче казала мені - не все ще втрачено. Ще є надія. 

Найгірше стало, коли ми покинули ліс і знову вийшли у степ, що скидався на білосніжну пустелю. Я не бачив анічогісінько навкруги, тільки сніг. Зверху і знизу, він кружляв і кружив, і заносив брата шаром льодяної смерті. Закляття Гема працювало, мені не було вже так холодно, але тривога моя нікуди не ділася.

Ми йшли так доволі довго, минаючи лігу за лігою суцільного снігового покривала, поки я не помітив, що брат почав сильніше хрипіти.

- Вороне!

Він вже й так зупинився і склонився над Родосвітом. Наче прислухався до його дихання, чи до чогось ще.

- Що ви робите?!

Він не відповів. Знову склонився над братом, розідрав власними зубами собі зап’ясток і заставив Родосвіта зробити ковток крові. На тлі білосніжної пустелі навколо його кров виглядала майже чорною. Я й не помітив як заволав:

- Ти здурів! Ти накличеш на нас біду! Тепер на п'ять ліг навколо всі знатимуть що тут пролито кров! 

- Це землі Едасу. Всі тут й так знають, як пахне кров повелителя, - голос Гема звучав як ніколи владно.

Я не зрозумів, що це значило, але волати припинив. Іі придивився до брата - він задихав рівніше.

- Дякую, - буркнув я згодом, потупившись. І ми покрокували далі. Як ворон орієнтувався - я не знав, лише сподівався, що він знав що робить. В мене було жодних ідей і надій, окрім як сподіватися на його силу. Він виведе нас туди, де Родосвітові допоможуть. А далі…далі брат щось вигадає.

Чи то через кров, чи через нашу вдачу, але дуже скоро нас зустріли. Я навіть не відчув їх появлення: зі стіни вирхляючого навколо нас снігу вийшли двоє, одягнені у простезні рубахи і штані, с заплетеним у коси довжелезним волоссям, яке нещадно тріпав вітер. Я б сказав, що то були звичайні люди, аби вони не були білішими за сніг. Чи якби кінцівки в них не були в два рази довшими за людськи.

Вони одразу ж звернулися до ворона, навіть не помітвши мене. Ворон наказав їм щось тією дивною мовою, я прислухався - було трохи схоже на те як говорив брат з Брамарем, але я й слова не розумів. 

Після недовгої розмови новоприбулі жваво підхопили гілку і понесли Родосвіта кудись так швидко, що за мить я втратив його з поля зору.

- Хто це такі?! Куди вони його понесли?! Відповідайте!

- Не верещи. За тінь чи дві і ми там будемо. Це жреці Woyganad. Вони з Храму Ночі і будуть там швидше за нас, а твоєму братові треба зігрітися, щоб бути у змозі протистояти навовій отруті. Моє закляття і моя кров допоможуть тільки певною мірою. Краще не ризикувати. 

Він закрокував вперед, щойно завершив цей невеличкий монолог. А я стояв колодою. І тільки одне з мене вирвалося:

- Чому ви це робите?!

- Що саме? - відповів питанням на питання ворон. 

- Це! Допомогаєте нам! Чому? Навіщо?!

- Вам не вижити у цих землях. Без мене. 

- Так, але це не відповідає на питання. Едасу - наш ворог, ворог Склавіни. Чому ж ви нас рятуєте? 

Ворон подивився мені в очі - чи мені так здалося - через весь цей сніг я не був впевнений. 

- В мене теж був брат. Колись.

Він мовчки продовжив рух і я послідував за ним. 

У Храмі Ночі було тепло - порівняно з біснутою погодою зовні. Нас зустріли, щойно ми перетнули поріг. Високий, худорлявий, схожий на тих, кого ми вже бачили, як дві краплі води, служник Храму вклонився воронові. Гем зробив знак рукою, мовив кілька слів, і нас відвели до Родосвіта. 

Як я побачив брата - завмер на місці, бо його розділи і поклали у якусь баддю з рідиною, дуже схожою на кров, а під тією баддею розвели багаття. Тільки обличчя виглядало з-під червоної рідини. Виглядало, наче його збиралися зварити у кривавому супі. Шлунок здригнувся і підскочив вверх.

- Що вони зробили з ним?! - прошепотів я, щойно пригадав як це робиться.

- Вони чистять його кров.

- А нащо багаття?

- Щоб кров не змерзла. І твій брат заодно.

- Це…жахливо.

- Це дієво, - не погодився ворон.

Служки якраз приступили до витягування Родосвіта з кривавої ванни. Нашвидко витерли його теплими простирадлами - з них ще йшла пара. І потім закутали у суху ковдру, поклали на ноші і понесли звідсіля. Ми поспішили за ними.