Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Нас привели до крихітної спаленки, без вікон, але з ватрою, що вже трохи нагріла повітря. Брата поклали на єдину у кімнаті постіль і вкрили зверху ще одним покривалом. Поруч з постіллю поставили карафу з кришталю, з прозорою водою, як я гадав. Налили у горнятко тієї води і простягнули мені. Служка щось сказав мені, вказуючи на воду, але я не зрозумів.

Ворон кинув мені:

- Випий те.

- А що це?

- Те, що протримає тебе на ногах достатньо довго, аби ти побачив як твій брат прийде до тями.

Я вагався. Не те, щоб я зовсім не довіряв цьому ворону, але ж він був ворогом. Він брехав, він дурив нас своїм обліком птаха. Хтозна, чи він не приб’є нас зараз? Проте…стільки зусиль заради нас двох - ні, ми потрібні йому живими, з якоїсь причини, яку я поки що не знав. І я одним махом осушив горнятко. Нарешті, служка залишив мене у спокою і мені дозволили підійти ближче до брата.

Храмовники ще розмовляли з вороном, а я присів біля Родосвіта. 

- Коли він прийде до тями? - спитав я, відчуваючи страшну втому, коли моє тіло згодом почало зігріватися.

Ворон подивився на мене, наче щойно пригадав, що я ще тут; служки теж не зводили з нас поглядів.

- Я не знаю. Тепер все залежить тільки від нього і від часу. І від того, чи глибокого в нього вчепилася та навь. Як твоє плече, до речі?

- В порядку, - відмахнувся я, не відчуваючи нічого крім вузла в животі, що вже давненько там скрутився. 

- А як щодо його… - і вказав на братів живіт.

- Рани? Жерці крові, на жаль, не можуть зняти прокляття Духу Лісу. Мені шкода.

Я ще довго сидів біля братового ліжка, мовчки стискаючі у долоні обидва наші амулети. 

Ми майже не розмовляли тими днями, поки Родосвіт лежав без тями. лише чергували поодинці біля його постілі. Я вже звик до думки що воронові ми чомусь потрібні живими, тож залишав брата без остраху, втім не на довгий час. У вільний час Гем ходив на полювання, як він казав, і завжди повертався у паскудному настрої і в скривавленому одягу. Я ж їв тільки з наших припасів, лише воду брав у вампірів. Вони нам ніяк не дошкуляли, проте й співрозмовники з них теж були ніякі - вони ані слова не знали склавінською. 

Родосвіт очуняв третього дня і на його нещастя, одразу побачив поруч з собою Гема. Воронові б дісталося, не будь брат ледь при тямі: він кинувся на ворона зі своїм мечем, який я положив під його ліжко (як він завжди робив це сам), але ледь тримав того у руці. Гем не відступив ні на крок. 

Брат майже одразу сів на постіль, знесилений, втомлений. Він підняв погляд на ворона і спитав тихо, проте твердо:

- Де я? Що зі мною? 

За ворона відповідав я:

- Ми у Храмі Ночі, на землях вампірів. На нас напала навь і тебе було поранено. Місцеві…знахарі тебе виходили. Ми з Гемом тебе чатували, поки ти був непритомний. Може хочеш трохи води?

Брат вислухав це, але зважився на нове запитання трохи згодом, коли віддихався і зробив ковток з горнятка, який я подав.

- Чи я не казав тобі триматися подалі від нас? Чого тобі від нас треба?

- Мене мало обходять твої накази, чоловіче. До того ж, я лише хотів допомогти людям, що опинилися у небезпеці. 

- Допомогти! Яким це чином? Наславши на нас навь?! Аби знову вдертися в нашу довіру?!

- Більшої дурості у житті не чув. Навь не можна наслати, вони не слухаються нічиїх наказів. 

- Так само як і ти, здається, - відізвався брат, підводячись на ноги. Стояв він трохи хитаючись, але все ж таки стояв. - Нічогенька від тебе допомога. Ти ж бо так хотів нам допомогти, що за останні дві седмиці ми тільки й робимо, що стікаємо кров’ю! І на нас полює майже увесь Великий Ліс!

Гем схрестив руки на грудях і опустив чоло, його погляд з-під лоба не віщував нічого доброго:

- Це не моя заслуга, ви й самі добре пораєтеся зі спробами загинути! 

- І що це ви маєте на увазі, пане?!

- Те видовище, що вчинив малий! Воно неабияк зацікавило Ніама!

Я набундючено засопів. От і про мене згадали.

- Кого? - все ще сердито перепитав Родосвіт.

- Того, хто приносить холод, сніг і смерть! Того, кого кличуть Зимою! Того, хто наслав морози, снігопади на майже весь континент і не зупиниться, ні в жодному разі не зупиниться на цьому!

Ми завмерли.

- Як це я його зацікавив? - власний голос мені здався голосом мерця.

Ворон пирхнув і виплюнув слова, наче вони йому рота жгли:

- Ти всього тільки скористався магією, яку він так намагається залучити! Він знайде вас, ви тільки оком кліпнете! 

- Але ж, але ж я і раніше користувався магією і нічого… - не розумів я.

- Так, тільки я тебе прикривав! Ховав тебе! Відтоді як ви так необачно звернулися по допомогу проклятого чаклуна, я оберігав вас! 

- Чаклуна?