Публій Овідій Назон - Метаморфози

той, хто бика білосніжного шию

Перед жертовником взявся розтяти сокирою з маху,

/250/ Гримнув в чоло Келадонта, лапіта, — й замість обличчя

М'ясо криваве на ньому лишив та потрощені кості.

Випали й очі з очниць; від удару немов провалився

Ніс через місиво те і застряг посеред піднебіння.

Ще й не оглянувсь Амік, як його, відірвавши кленову

Ніжку стола, вклав Пелат, — і той голову звісив на груди.

Поки випльовував зуби, запінений, з темною кров’ю, —

Ще раз ударив його і спровадив до тіней підземних.

Той, хто був поруч, Гріней, на вівтар, що димівся, зирнувши

Оком жахним, прохрипів: „Чи не можна б і ним скористатись?“

/260/ Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник

Велет підняв і метнув на лапітів, що валом валили.

Двох придавив: Бротеада й сусіда його — Оріона.

Сином Мікали був Оріон; ворожбою ця жінка

З неба — кажуть — могла навіть місяць на землю стягати.

„Даром не пройде тобі це зухвальство — була б тільки зброя!“ —

Мовив Ексадій, і тут йому якось потрапили в руки

Оленя роги — жертовна окраса високої сосни.

Ними й штрикнув він, що сили було, в перенісся Грінею —

Той без очей залишивсь: то по рогах вони розтеклися,

/270/ То по густій бороді, зашкарублій од темної крові.

Із вівтаря головешку сливову, пойняту жаром,

Рет ухопив і лапіту Хараксу, крутнувшись направо,

Нею вгатив по чолі, де нависла чуприна рудава.

Пойняте жаром палким, спалахнуло волосся, неначе

В спеку пшениця суха, а кров, запікшись на рані,

Так засичала жахливо нараз, мов кусень заліза,

Розчервонілий в огні, коли довгими щипцями з жару

Вийме його ремісник і занурить у воду; залізо

Люто шипить і свистить, пожираючи, спрагле, вологу.

/280/ Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити

Полум’я; далі, поріг кам’яний від землі відірвавши,

Цілого воза вантаж, — на плече його взяв, та жбурнути

Так і не зміг: був занадто важкий, і тією плитою

Друга свого привалив, що стояв побіч нього, — Комета.

Рет, посміхнувшись, на те: „Залишається лиш побажати,

Щоб і всі інші з-між вас ось такими були силачами!“

З тим почав знову вдаряти напівобгорілим поліном

По голові раз у раз, поки швів черепного склепіння

Не проломив, поки з мозком рідким не змішалися кості.

/290/ З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта.

Щойно поліг наймолодший, Коріт, чиї щоки взялися

Першим пушком, — „Чи не сором тобі, перемігши хлопчину,

Ще й похвалятись?“ — озвався Евагр. Але Рет йому й слова

Мовити більше не дав: головешку, багряну від жару,

Поки ще той говорив, через рот увігнав аж у груди.

Далі й тебе він, кружляючи полум'ям над головою,

Наздоганяє, Дріанте лихий. Та не так ти загинув, —

Поки він біг, перемогам радіючи, ти йому палю

Вбив обгорілу туди, де з плечем сполучається шия.

/300/ Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої,

Кинувся Рет утікать, обливаючись власною кров'ю.

Слідом пустились Орней, і Лікаб, і поранений в праву

Руку Медон; Пісенор і Тавмант одночасно чкурнули.

Хто ж донедавна, змагаючись, будь-кого міг перегнати, —

Мермер ледь волочивсь, од важкої знеможений рани.

Фол, Меланей і Абант, кабанів усмиритель, — за ними;

Й той, хто намарно своїх одвертав од побоїща — віщий

Астіл; це він заспокоював Несса, що рани боявся:

„Ти не тікай! Для Гераклових стріл береже тебе Доля!“

/310/ Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину

Все ж не втекли. Їх усіх зупинила правиця Дріанта —

Спереду рани завдав. Так поранений спереду й ти був,

Хоч і навтіки пустивсь, показавши спину, Кренею:

Ти озирнувсь — і меч тобі вбився між очі в те місце,

Де перенісся немов жолобком прилягає до лоба.

Посеред гаму та крику того, з головою пірнувши

В сон непробудно важкий, розімлілий Афід на кудлатій

Шкурі ведмедиці з Осей лежав. У затерплій правиці

Досі ще кухоль тримав із вином недопитим у ньому.

/320/ Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою,

Пальці вкладаючи в ремінь на списі, — „Вино будеш пити

Стіксом розмішане“, — мовив Форбант і метнув блискавично

Спис в юнака. Наконечником, гостро відточеним, ясен

Сонному шию пробив, бо й лежав, на нещастя, горілиць.

Так і не чув, коли смерть надійшла. Джерелом із гортані

Чорна прорвалася кров, полилася на ложе й у келих.

Бачив я те, як Петрей, заповзявшись, хотів було вирвать

Жолуденосного дуба з землі; та коли, обійнявши

Стовбур, щосили почав то сюди, то туди ним хитати,

/330/ Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра,

Груди могутливі прицвяхував до столітнього дуба.

Від Пірітоя хороброго впав тоді й Лік, — говорили,

Від Пірітоя — й Хромід. Але меншою для переможця

Честю ті двоє були, аніж велети Діктід і Гелоп.

Гелопа списом прошив; поєднав йому отвором скроні:

Спис йому в праве вухо ввійшов, а вийшов — у ліве.

Діктід, коли перелякано кинувсь од Іксіоніда,

На сідловині гірській похитнувшись, униз головою

В прірву стрімку полетів; тягарем свого тіла могутній

/340/ Ясен зламав — на розчахнутім дереві кишки повисли.

Месник підбіг, Афарей, і, каменю шмат одлупивши,

Вже замахнувся, та саме тоді його стовбуром дуба

Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні

Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу