Публій Овідій Назон - Метаморфози

Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну

Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном

Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч,

Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим

Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп.

/350/ Дубом Недімна поверг і метальника спису Лікопа.

Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала

Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом,

Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли,

З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі — Терея.

Більше не міг на звитяги Тесея спокійно дивитись

Демолеон. Віковічну сосну з кам’янистого схилу

Вирвати хоче будь-що, напинаючи м’язи горбаті.

З коренем вирвать не зміг — надламану в ворога кинув.

Поки уламок летів, ухилився Тесей від удару,

/360/ З волі Паллади, — щоб вірили в те, йому щиро хотілось.

Та не намарно впала сосна: мов таран, із розгону

Крантору-велетню ліве плече проломила і груди.

За зброєносця колись він у батька твого був, Ахілле:

Вождь фессалійських долопів, Амінтор, зазнавши поразки,

Дав Еакіду його — в запоруку довір'я і миру.

Глянув на нього Пелей, як конав од жахливої рани, —

Так обізвався: „Прийми, з-між усіх юнаків найдорожчий,

Заупокійний мій дар!“ І розгонисто в Демолеонта

Спис ясеновий метнув, його силу помноживши гнівом.

/370/ Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна задзвеніло

В кістці твердій. Закривавлене без наконечника древко

Ледве що вийняв Пелей: у легенях лишилося вістря.

Сили кентаврові біль додає; на противника люто

Він постає, затоптать його кінськими хоче ногами.

Цей же шолрмом дзвінким і щитом зустрічає удари,

Плечі від них береже, наготові тримаючи зброю.

Вдаривши в спину, він двоє грудей прошив одночасно:

Гіла спочатку убив наповал і Флегрея, метнувши

Спис віддалік; а в близькому бою — Іфіноя й Кланіда.

/380/ Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка

Скроні свої покривав і носив замість грізної зброї

Вигнуті роги бика, що постійно багрилися кров'ю.

От я гукнув йому, гнівом розпалений: „Глянь, чого варті

У порівнянні з залізом моїм твої роги бичачі!“ —

Й спис у кентавра метнув. Але він, одхилитись не встигши,

Тільки правицю, щоб лоб захистити, підняв мимоволі —

Й тут же прибито її до чола. Поки корчився з болю,

Поки всі галасували довкола, Пелей — він найближче

Був до Доріла — мечем під живіт його з розмаху вдарив.

/390/ Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею,

Топче їх, лютий, ногами й потоптані рве, поки, врешті,

В них не заплутавсь, не впав на живіт, мов на торбу порожню.

Не врятувала, Кілларе, й тебе у побоїщі славна

Врода, якщо для двовидих створінь таке слово підходить.

Щойно рости почала борода золота; золотаве

Хвилями до половини плечей опадало волосся.

Юністю лиця цвіли, і рамена, і шия, і груди,

Й руки, й усе, що було в його тілі людським, чоловічим,

На знамениту скидалось різьбу. Та не гіршою й нижня,

/400/ Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту —

Й Кастор{535} його б захотів! Під сідло так і проситься спина,

Випнулись груди від м'язів тугих. Увесь — смолянистий,

Хвіст — білосніжний, однак; виблискують білістю й ноги.

З роду його не одна пропадала за ним. Полонила —

Лиш Гілонома, бо чаром таким не втішалася жодна

3-між хмарородних жінок, що в залісених горах селились.

Тільки вона покорила Кіллара мистецтвом любові —

Ласкою вчинків і слів. Хорошиться, наскільки природа

Їй дозволяє на це: то розпушує довге волосся,

/410/ То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу

В нього вплете, а не раз — із квіток найбілішу лілею.

Миється двічі на день у струмку, що з вершин Пагасейських,

Лісом порослих, пливе, в його водах купається двічі.

Шкурами звірів, котрі до лиця їй, котрі найцінніші,

Лівий прикрашує бік, або ними плече накриває.

Їх обопільна єднала любов: у лісах та печерах

Разом бували вони; й до лапітів, у їхню оселю,

Вдвох увійшли, і в страшнім бойовищі стояли пліч-о-пліч.

Хтозна-хто ратище зліва метнув; його вістря, Кілларе,

/420/ Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию

Клітка підходить грудна. Хоча й легко поранене, серце —

Тільки-но вийнято спис — разом з тілом усім похололо.

Вмить підхопила його, що в імлу западав, Гілонома.

Легко долоню на рану кладе, припадає вустами

До його вуст, одлітаючу душу затримати хоче.

Бачить, однак, що помер. Із словами, що їх у загальнім

Гаморі я не розчув, на залізо, що з тіла стриміло,

Впала й мужа свого, зустрічаючи смерть, обнімала.

Перед очима стоїть дотепер іще той, хто вузлами

/430/ Шість пов'язав собі лев'ячих шкур на грудях могутніх —

Теокомед, що людину й коня захищав одночасно.

Кинув він пнем, що й дві пари волів його не здвигнули б,

І в Оленіда, Тектафа, жбурнув, йому череп розбивши.

Навпіл склепіння тверде розкололося; і через ніздрі,

Через очниці та рот, через вуха рідкий витікає

Мозок. Так само відстояне через плетінку дубову

М’яко струмить молоко; так під натиском сита рідкого

Точиться сік, виступаючи, згущений, — через щільніше.

Я ж, поки Теокомед хоче зброю з полеглого зняти, —

/440/ Свідок твій батько, Пелей, — устромив йому меч по руків’я

В низ живота. Незадовго за ним од меча мого впали

Хтоній і Телебоант. У руці мав