Публій Овідій Назон - Метаморфози

Ратище — Телебоант. Саме ним він завдав мені рану —

Бачиш он слід? Скільки часу спливло, а рубець не затерся!

Варто б тоді було слати мене на підкорення Трої!

Гектора міг я в ту пору якщо не здолать, то принаймні

Стримати натиск його. Та тоді він дитям був, а може,

Ще й не родивсь. А мене ось пригнічує вік мій сьогодні.

Про Періфанта, що виграв двобій із кентавром Піретом,

/450/ Що я тобі оповім? Чи про Ампіка: списом терновим

Без наконечника прямо в лице він поцілив Ехекла.

Гостру дрючину під серце ввігнав Макарей Ерігдупу-

Пелетронійцю{536}. Та й я розпоров, пам'ятаю, Кімелу

Низ живота тим колом, що Несс його в мене пожбурив.

Та не подумай, що тільки одним віщуванням займався

Мопс Ампікід: від несхибного списа, що Мопс його кинув,

Гримнув на землю Годіт, і не міг уже й слова сказати:

До підборіддя — язик, підборіддя ж — до горла прибито.

Списом п’ятьох продірявив Кеней: Антімаха, Стіфела,

/460/ Брома, Еліма й Піракма, що замість меча мав сокиру.

Не пам’ятаю вже ран, лиш імення та кількість полеглих.

Рине, однак, одягнувшись у стягнену зброю Галеза,

Вбитого ним же, Латрей, величезний поставою й тілом.

Віку середнього був: не юнак вже, але й не похилий,

Силу юнацьку ще мав, хоча сивінь засіяла скроні.

Гордий мечем, і шоломом осяйливим, і македонським

Ратищем гострим, до станів обох повернувши обличчя,

Зброєю грізно потряс і, по колу дзвінко промчавши,

Так ось, хоробрий, почав, потривоживши тихе повітря:

/470/ „Маю й тобі потурати, Кенідо{537}? Для мене ти завжди —

Жінка, а не чоловік. Чи сама вже не тямиш сьогодні,

Ким тебе мати на світ привела та якою ціною

Образ оманливий цей, чоловічий, тобі було дано?

Ким була зроду, згадай; що знести довелось — і за кошик,

Діло жіноче, сідай та покручуй собі веретенцем.

Війни мужчинам залиш!“ А Кеней, поки так похвалявся,

Списом протяв йому бік, що випнутий був під час бігу,

В місці, де з мужем поєднувавсь кінь. Ошалівши від болю,

Кинув кентавр юнаку фессалійському піку в обличчя.

/480/ Піка ж одскочила так, мов градина — від плоскої крівлі,

Наче дрібний камінець — від напнутої шкіри тимпана.

Ближче підходить кентавр і силкується меч гостролезий

Пхнути Кенеєві в бік. Але меч не бере його тіла.

„Все ж не уникнеш сумного кінця! Полосну тебе зараз

Лезом, якщо притупилося вістря!“ — сказав і по боці

Навскіс ударив його, скільки розмаху мав у правиці.

Аж загуло, задзвеніло довкіл: розламавшись на кусні,

Випорснув меч із руки, мовби тіло було мармуровим.

Поки той з дива німів, що ворог — живий і здоровий, —

/490/ „Черга моя тепер, — мовив Кеней, — на тобі перевірю

Якість заліза свого!“ — й по руків’я кентаврові в плечі

Меч смертоносний загнав, ще й рукою всередині тіла

Кілька разів ним крутнув, щоб поглибити ранами рану.

Ось налітають із криком розлогим півконі-півлюди,

Всі завзялись одному продірявити тіло списами.

Побіч, відбившись, лягають списи; ні один не лишає

Жодного сліду: стоїть собі гордо Кеней-елатеєць.

Дива такого ніхто ще не бачив. „Нечуваний сором! —

Вигукнув Моніх. — Йому одному лише — мужу з дівиці! —

/500/ Ради гуртом не дамо! Коли й муж він, — дівицями, значить,

Нині зробилися ми! То пощо нам тіла велетенські?

Сили подвійні пощо? Надаремно, виходить, природа

В нас, наймогутніших, дві воєдино зріднила істоти!

Не від богині, як видно, пішли ми й не від Іксіона,

Що, на могутність свою уповаючи, й вишню Юнону

Брався звести. Ну а ми — півмужчині в бою уступаєм!

Скелі й колоди на нього навалюйте, гори зсувайте,

В хід пустімо й ліси, щоб цупку з нього вирвати душу!

Горло хай ліс пригнітить: від ваги, невразливий, хай згине!“

/510/ Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав

Австр ошалілий, і ним у безстрашного ворога кинув.

Приклад подав недарма: не минуло й хвилини, як Отрій

Голий, без лісу лишивсь, Пеліон — без глибокої тіні.

З-під величезного стосу дерев увільнитися хоче

Гнівний Кеней, вивертається, двигає, дужий, на плечах

Цілі ліси; але стіс виростав і вкривав поступово

Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути,

Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря

Вирватись пробував ще, та не міг — тільки рухавсь на ньому

/520/ Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди —

Ось перед нами вона — колихаються при землетрусі.

Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини

Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу.

З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий

Злинув з-під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув.

Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє.

От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір,

М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо,

Й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив:

/530/ „Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапітів,

Мужу хоробрий, що в дивного птаха тепер обернувся!“

Вірою кожен і гнівом пойнявся: усіх-бо вразило

Те, що на нього лише одного завзялось ціле військо.

Доти давали ми волю мечам, поки з лютих кентаврів

Жменька лишилась, та й ті поховались у темряві ночі».

Тим закінчив свою оповідь Нестор про те, як лапіти

Верх у тій битві взяли. Тлеполему{538} проте заболіло,

Що про