Публій Овідій Назон - Метаморфози

— жертовне пішло; що лишилось — було для гостини.

Знатні, прилігши на ложах, уже смаженину пахучу

Їсти взялись, усмиряють вином і турботи, і спрагу.

Та не кіфара дзвінка, не пісні милозвучні, не флейта

З буксу дірчастого, довга й тонка, їм дає насолоду, —

Ніч у розмовах пливе. Гомонять про бої, про хоробрість;

/160/ Хто про своє оповість, хто й про ворога добре озветься.

Хто з ким зіткнувся, кого подолав, — їм приємно по черзі

Мову вести. А про що б довелось говорити Ахіллу?

Що б то хтось інший почав із гостей в товаристві Ахілла?

Звісно, цікавила всіх у той час нещодавня поразка

Сина володаря вод. Дотепер ще не сходило з думки,

Як це так бути могло, що юнацького тіла не брала

Зброя — ні меч, ані спис, що залізо щербилось об нього.

Сам Еакід лиш плечима здвигав, дивувались ахейці.

Втрутився Нестор: «На вашім віку був один тільки воїн,

/170/ Що не зважав ні на спис, ні на меч, кого криця не брала, —

Кікн, а от я в давнину знав такого, що й тисячу ран міг

Тілом своїм невразливим прийнять, — перребійця{532} Кенея.

Це був той самий Кеней, що, хоробрістю славний, на схилах

Отрію жив. Та його з-між усіх виділяє ще й інше:

Жінкою він народивсь». Тут усі сивочолого просять,

Щоб оповів про це дивнеє диво. Ахілл серед інших:

«А розкажи нам таки, бо ж усі ми почути б хотіли,

Словом розумним уславлений світоче нашого часу,

Хто був Кеней, яким чином зазнав переміни такої,

/180/ Звідки ти знаєш його, з яких битв, із якого походу,

Ким він подоланий був, якщо міг його хтось подолати?»

Старець на те: «Хоча заздрісна давність мені на заваді…

Хоч не одне, колись бачене й чуте, забулося нині,

Все ж не одне й дотепер пам'ятаю. Одначе, найкраще

З того, що дома було й на війні, саме це я затямив,

Що зацікавило вас. І якщо хтось подіями щедру

Старість розлогу пізнав, то це я, за чиїми плечима —

Двісті років життя, а тепер уже й третя йде сотня.

Славилась ясністю вроди Елатова доня — Кеніда{533},

/190/ Перша з усіх фессалійських дівчат. У містах того краю,

Значить, Ахілле, й твоїх, — бо й ти земляком їй доводивсь, —

Безліч — та все надарма — женихів набивалось до неї.

Певно б, до неї подався й Пелей, але він у ту пору

Матір твою чи то взяв за дружину, чи то — вже не тямлю —

Лиш обіцянку йому було дано. Кеніда ж уперто

Заміж не йшла. Побережжям гуляла якось на відлюдді,

Й тут повелитель морів — повідають — її обезчестив.

Радий, що так несподівано свіжої звідав любові, —

„Сміло, — їй каже Нептун, — попроси, чого серце бажає, —

/200/ І не відмовлю тобі“. (Поголоска й про те сповіщала).

„Кривда велика — велике й прохання, — сказала Кеніда, —

Хай не зазнаю наруги повік. Хай не буду віднині

Жінкою. Цим ощасливиш мене!“ Поки так говорила,

Мов чоловічим ставав, набираючи мужності, голос.

Втім, чоловічим він був: що просила, те й подарував їй

Владар безкраїх глибин, а в додачу зробив невразливим

Тіло: Кеней відтоді вже не міг полягти від заліза.

Щойно домігся свого — й по Пенейських полях походжає

Радісний, спраглий занять чоловічих потомок Атрака.

/210/ З Гіпподамією гучно весілля справляв Іксіонів

Син Пірітой. Лиш розставив столи — й запросив хмарородних

Звірів{534}, щоби прилягли в оповиту галуззям печеру.

Знать гемонійська була, були й ми там, запрошені гості.

Скрізь, куди оком не скинь, гомінлива юрба напливає,

Пісня весільна звучить, біля входу димлять смолоскипи.

Бачимо, вже й молода, виступаючи серед жіноцтва,

Сяє чудовим лицем. „Пощастило ж тобі, Пірітою“, —

Всі були певні того. Проте мало що не помилились:

Бо, найдикіший із диких кентаврів, у тебе, Беріте,

/220/ Щедрим вином, як і вродою діви, розпалені груди

Раптом жагою взялись, божевіллям захмарились п’яним.

Мить — і веселощів мов не було: столи — вверх ногами.

Вже молоду за волосся вхопили; Евріт пориває

Гіпподамію; за ним і всі інші — хто яку вибрав,

Хто яку міг — потягли, мов у щойно здобутому місті.

Зойки жінок залунали довкіл. Ми схопились на ноги.

Першим озвався Тесей: „Чи аж так оп'янів ти, Евріте,

Що при мені, ще живому, посмів ображать Пірітоя,

Друга мого, й, над одним наглумившися, двох уразити?“

/230/ Це не була похвальба: розметавши напасників буйних,

Вирвав захоплених дів із шалених обіймів сміливець.

Той — ані слова на це, бо що ж міг негідник сказати

На оправдання своє? Тож на месника руки здіймає,

Мітить, зухвалий, в лице, в благородні цілиться груди.

Давній кратер там стояв; довкруги виступала на ньому

З міді висока різьба. Той кратер охопивши руками,

Ворогу прямо в лице, розмахнувшись, метнув син Егея.

Мозок, і кров загустілу, й вино вивергаючи з рани,

З рота, що раною став, на вологім піску розпростертий,

/240/ Б’ється Евріт. Роз’ярились, побачивши кров свого брата,

Звірі двовиді. „До зброї! До зброї!“ — гуртом заревіли.

Зваги вино додає. І летять, сповіщаючи бійку,

Келихи, й дзбани крихкі, й заокруглі полумиски мідні.

Те, з чого їли й пили, несподівано зброєю стало!

Син Офіонів Амік із домашнього вогнища перший

Речі святі осквернив: ухопивши світильник, що сяяв

На вівтарі багатьма смолоскипами, й ним замахнувшись

Високо так, наче