Ю. Несбе - Макбет

якщо йому та його підлеглим доведеться стріляти. Хоча капітану почулося «коли доведеться стріляти».

— Капітане! — це був стюард. — Джонсон спить на своїй койці, як мала дитина. — Розбудити його?

— В жодному разі! Нехай спить. Він у каюті сам?

— Так, капітане.

— Добре. — Капітан поглянув на годинник.

Хвилин за сорок все скінчиться, і він зможе їхати додому до дружини. Матиме пару вихідних. Правда, на завтра його викликали до контори пароплавства з приводу звіту страхової компанії про підозріло високу захворюваність на одну й ту саму хворобу членів екіпажу, які працювали у трюмі впродовж останніх десяти років. Начебто йшлося про якесь захворювання крові.

— Йдемо правильним курсом, — повідомив лоцман.

— Сподіваймося, що так воно і є, — пробурмотів капітан. — Сподіваймося, що так воно і є.

Десять хвилин на другу. Десять хвилин тому велика лосяча голова висунулася зі схожого на лося годинника і промукала. Ангус уже пошкодував про вибір місця. Хоча зараз, серед дня, до «Каменярів» могли зайти лише безробітні та п’янички, все ж таки це був бар, де часто збиралися спецназівці, і якщо хтось з управління поліції помітить, що він розмовляє з репортером, то про це невдовзі дізнається Макбет. З іншого боку, це було менш підозріло, ніж сидіти в якійсь забігайлівці на задвірках.

Але Ангусу тут не подобалось. Йому не подобався лось. Не подобалося те, що журналіст досі не приїхав. Ангус уже давно подався би геть, якби це не було його останнім шансом.

— Перепрошую, що спізнився.

Гаркаве «р». Ангус підвів очі. Лише з голосу зрозумів, що чоловік у жовтому дощовику, який перед ним стояв, дійсно був Волтом Кайтом. Ангус колись читав, що цей репортер постійно відкидав запрошення працювати на телебаченні, відмовлявся фотографуватися для газет і глянцевих журналів, бо вважав, що зовнішній вигляд людини відволікає від суті питання. Бо найголовніше — це слово.

— Дощ і затори на дорогах, — пояснив Волт Кайт, розстібаючи свого дощовика. З його волосся капала вода.

— Так, у нас постійно дощ і затори на дорогах, — мовив Ангус.

— Ми завжди так кажемо, коли потрібно себе виправдати, — відказав радіорепортер, сідаючи навпроти у кабінці. — Правда ж полягає у тому, що в мене на велосипеді ціпок злетів.

— А я гадав, що Волтер Кайт ніколи не обманює, — зауважив Ангус.

— Радіорепортер Кайт не обманює ніколи, тоді як приватна особа Волтер у цьому відношенні далеко від нього відстає, — уточнив Кайт з кривою посмішкою.

— Ви — один?

— Завжди один. Розкажіть мені те, про що не змогли сказати по телефону.

Ангус глибоко вдихнув і почав. Тієї нервозності, яку він відчував, передаючи інформацію Кетнесс та Ленноксу, тепер і близько не було. Мабуть, тому, що рубікон був уже перейдений — без вороття. Він розказав усе приблизно тими самими словами, що і вчора на фабриці, лише додав розповідь про зустріч із Кетнесс та Ленноксом. Ангус виклав Кайту все-все. Імена. Деталі про різанину в клубі та Файфі. Про наказ спалити трупик дитинчати. Поки вони говорили, Кайт узяв з коробочки на столі серветку і спробував відтерти з рук залишки чорного мастила.

— А чому я? — спитав Кайт, беручи другу серветку.

— Бо вас вважають сміливим і чесним репортером, — відповів Ангус.

— Приємно чути, що люди так думають, — мовив Кайт, уважно роздивляючись Ангуса. — Ваша мова є витонченішою, ніж у решти молодих співробітників поліції.

— Я вивчав теологію.

— Тоді це пояснює і вашу мову, і ваше бажання розповісти правду. Ви вірите у спасіння через добрі справи.

— Помиляєтеся, містере Кайте. Я не вірю ані в спасіння, ані в божественне начало.

— Чи говорили ви з іншими репортерами, чесними або нечесними? — спитав Кайт, саркастично посміхнувшись.

Ангус похитав головою.

— Добре. Бо якщо я візьмуся за цю справу, то мені потрібна повна ексклюзивність. Тому жодного слова іншим журналістам. Жодного. Згода?

Ангус кивнув.

— Як мені з вами зв’язатись, Ангусе?

— Зателефонуйте…

— Жодних телефонів. Лише адреса.

Ангус написав адресу на серветці, якою Кайт щойно витирав руки.

— І що тепер?

Кайт тяжко зітхнув, як людина, що добре розуміла той величезний обсяг роботи, який їй належало виконати.

— По-перше, мені треба буде дещо перевірити. Це надзвичайно важлива й масштабна справа. Я не хочу, щоб мене звинуватили в поширенні фальшивої інформації або роботі в чиїхось інтересах.

— Мій інтерес полягає лише в тому, щоб правда була оприлюднена, а Макбет — зупинений.

Ангус збагнув, що підвищив голос, бо Кайт озирнувся, обводячи поглядом нечисленних клієнтів — чи не підслуховує їх хтось?

— Якщо це так, то ви брешете, кажучи, що не вірите в божественне начало.

— Бога немає.

— Я маю на увазі божественне начало в людях, Ангусе.

— Ви маєте на увазі людяність в людях, Кайте. Прагнути добра є так само по-людськи, як і грішити.

Кайт повільно кивнув.

— Видно, що ви і справді навчалися теології. Мушу зізнатися, що вірю вам, але мені все одно доведеться перевірити всю цю історію і вас як особу. Гадаю, що саме це і називається чесністю, — мовив Кайт, підводячись і застібаючи свого дощовика.

— Коли, по-вашому, все це буде оприлюднене? — стиха спитав Ангус, повільно переводячи подих. — Я не довіряю Ленноксу. Він все розкаже Макбету.

— Я зроблю цю історію пріоритетною, — відповів Кайт. — У загальних рисах усе буде готово за два дні. — Він замовк і дістав гаманця.

— Дякую, я сам заплачу за каву.

— Добре, — погодився Кайт, ховаючи гаманця в кишеню. — Знаєте, а ви — рідкісний птах у нашому місті.

— Явно представник вимираючого виду, — ледь помітно усміхнувся Ангус.

Він проводжав Кайта поглядом, доки той не вийшов з бару. Озирнувся довкола. Нікого підозрілого. Схоже, всі були занурені у власні проблеми. Через два дні. Йому доведеться докласти чимало зусиль, аби протягом цих двох днів не загинути.

Сейтон не любив столиці. Не любив її широких проспектів, розкішних старих будівель парламенту та всякого іншого непотребу: зелених парків, бібліотек та опери, вуличних артистів, крихітних готичних церков та абсурдно пишного собору, усміхнених людей у вуличних ресторанах та шикарного національного театру з його помпезними виставами, незрозумілими діалогами та королями, які страждали на манію величі й гинули в останньому акті.

Саме тому йому і подобалося стояти отак, як він стояв зараз — спиною до міста і лицем до моря.

Вони чекали в портовій конторі, звідки їм уже було видно «Глеміс».

— Ви впевнені, що не потребуєте допомоги? — запитав полісмен з нашивкою «столична поліція» на уніформі. Перед їхнім приїздом відбулася дискусія про юрисдикцію, але старший комісар столиці пішов назустріч, частково, як він пояснив, тому, що, на його