Ю. Несбе - Макбет

воді? Двадцять хвилин? Тридцять? А коли вони підходитимуть до суші, капітан неодмінно накаже комусь його пильнувати. Дафф притулився лобом до скла.

Виходу не було. Він повернувся в каюту. Поглянув на годинника. За чверть п’ята. До виходу на роботу залишалося п’ятнадцять хвилин. Дафф ліг на койку й заплющив очі. І побачив Мередіт: вона махала йому з протилежного берега озера, стоячі на їхньому камені. Ніби кликала його до себе.

— Ми на тебе чекаємо!

«Все наче уві сні», — подумав Макбет. Або як тоді, коли пливеш у підводному гроті. Напевне, приблизно так почувається сновида. Однією рукою він тримав ліхтаря, а іншою — Леді. Освітив стіл для рулетки й порожні стільці. По стінах забігали тіні, схожі на привидів. Над ними поблискував фальшивий кристал.

— Чому тут нікого немає? — спитала Леді.

— Бо всі пішли додому, — відповів Макбет, підсвічуючи ліхтарем недопиту склянку віскі на покерному столі, і інстинктивно згадав про наркоту. Її відсутність почала даватися взнаки, але він тримався. Дійсно був зараз сильним, сильнішим, ніж будь-коли. — Тут лише ми з тобою, кохання моє.

— А хіба ми не працюємо цілодобово? — здивувалася Леді, вивільняючи свою руку з його руки. — Невже ти закрив «Інвернесс»? І все тут поміняв. Я нічого тут не впізнаю! Що це таке?!

Вони увійшли до наступної кімнати, де конус світла вихопив із темряви низку одноруких бандитів. Он вони — виструнчилися вздовж стіни. «Наче армія маленьких поснулих роботів, — подумав Макбет. — Механічні ящики, яким уже ніколи не судилося прокинутись».

— Поглянь, це дитячі домовинки, — мовила Леді. — Їх так багато, так багато… — Голос її урвався, і вона беззвучно заридала.

Макбет пригорнув її до себе, відгородивши від машин.

— Ми не в «Інвернессі», кохана. Це «Обеліск». Я хотів показати тобі, що я зробив заради тебе. Поглянь, тепер це казино закрите. Навіть струм відрізали. Це наша перемога. Ворога розгромлено, люба моя.

— Тут огидно, тут мерзотно! І чимось смердить. Відчуваєш? Смердить трупами. І сморід іде з шафи.

— Заспокойся, кохана. Це кухня. Поліція всіх вигнала звідси, аби зберегти докази. Поглянь-но, там і досі шніцелі на плиті.

Макбет посвітив ліхтарем на столи: білі скатертини, згорілі свічки та недоїдені страви. Побачивши два сяючих жовтих ока, він заціпенів. Леді верескнула. Макбет засунув був руку в кишеню куртки, але встиг лише помітити, як худорляве жилаве тіло зникло в темряві. Побачив, що тримає в руці срібний кинджал.

— Заспокойся, мила, — сказав він. — То всього лише пес. Мабуть, нанюхав запах їжі та якось пробрався сюди. Тихіше, тихіше, він уже втік.

— Я хочу вийти! Виведи мене звідси! Я хочу піти геть!

— Добре, добре, ми й так вже побачили достатньо. Повернімося до «Інвернессу».

— Я сказала — геть!

— Що ти маєш на увазі? Геть — це куди?

— Просто геть!

— Але ж… — Макбет так і не завершив фразу, завершив лише думку.

Їм не було куди йти. Їм завжди нікуди було йти, але ця думка вразила його лише тепер. У всіх інших були сім’я, батьківський дім, родичі, дачі, друзі. А вони мали лише одне одного та «Інвернесс». Але Макбету ніколи не спадало на думку, що цього замало. Спало лише зараз, коли вони кинули виклик усьому світу і коли він міг ось-ось втратити Леді. Вона мала повернутися; мала прокинутися; мала вивільнитися з того похмурого й темного місця, до якого потрапила, наче в пастку, — саме тому він її сюди і привів. Леді була потрібна йому зараз, йому потрібен був її розум, її тверда рука, потрібна була вона, а не ця жінка, яка беззвучно плакала й гадки не мала, що відбувається довкола неї.

— Ми знайшли Даффа, — повідомив Макбет, швидко ведучи Леді крізь темряву. — Сейтон вилетів до столиці, о другій пополудні судно «Глеміс» пришвартується в порту.

Надворі горіли вогні, але в «Обеліску» всі вікна були зашторені, тут панувала вічна ніч та безперервна гульня.

Якісь гральні столи, яких він не бачив, коли вони сюди заходили, раптом постали перед ними у світлі ліхтаря й заблокували прохід. Звуки їхніх кроків раптом потонули в густому килимі, і Макбету почулося, наче позаду них заклацав зубами пес. «Чорт забирай! Куди ми потрапили? Де вихід?»

Леннокс стояв у зеленій траві. Свій автомобіль він зупинив на головній дорозі і надів сонцезахисні окуляри.

Саме через це він не оселився у Файфі. Тутешнє світло було занадто яскравим. Він уже відчував, як сонце підсмалює його бліду рожеву шкіру, наче збираючись спопелити його, мов якогось огидного вампіра.

Та хіба він вампір? Дещо можна побачити лише зблизька. Як, наприклад, оцей білий сільський будиночок, який стояв перед ним. Лише підійшовши до нього близько, можна було помітити, що його білизна геть уся зрешечена маленькими чорними дірочками.

29

— Ласкаво просимо на борт нашого судна, — мовив капітан «Глеміса», коли на мостику з’явився лоцман. — Бо мені хотілося б прибути сьогодні вчасно. Нас у порту дехто чекатиме.

— Жодних проблем, — відповів лоцман, потиснувши капітану руку й стаючи поруч. — Якщо двигуни працюватимуть.

— А чому б їм не працювати?

— Один із ваших механіків попросився повернутися до порту на моєму човні. Хоче роздобути якусь деталь, потрібну старшому механіку.

— Он як? — здивувався капітан. — А мене про це не повідомили.

— То, мабуть, якась дрібна деталь.

— А як звати механіка?

— Здається, Гатчінсон — якось так. Та онде він. — Лоцман показав рукою на човен, який швидко віддалявся від судна.

Капітан узяв бінокля. І побачив на кормі смугасту кепку, а під кепкою — футболку з емблемою «Ессо».

— Щось не так? — поцікавився лоцман.

— Ще ніхто й ніколи не покидав корабля без мого дозволу, — відповів капітан. — Принаймні донині. — Він натиснув кнопку камбуза на внутрішньому переговірному пристрої. — Стюарде!

— Слухаю, капітане! — почулася відповідь з іншого кінця лінії.

— Пришліть мені Джонсона з двома чашками кави.

— Іду, капітане.

— Я сказав — Джонсона.

— У нього шлункові корчі, сер, тому я дозволив йому залишатися в каюті, допоки ми не пришвартуємось.

— Перевірте, чи він зараз у себе.

Капітан прибрав палець із кнопки.

— Ліво руля на три градуси! — скомандував лоцман.

— Слухаю! Ліво руля на три градуси! — відгукнувся перший помічник капітана.

Інспектор Сейтон пояснив, що найбезпечніший варіант для капітана та радиста — нікому нічого не розповідати, аби Дафф не здогадався, що його викрито. Коли вони причалять, Сейтон з двома своїми найкращими співробітниками вже чекатиме на пристані, а потім підніметься на борт і скрутить Даффа. При цьому Сейтон попередив, щоб поблизу нікого з членів екіпажу не було — на той випадок,