Ю. Несбе - Макбет

class="p1">— Сер, — гукнув його адміністратор. — Інформація зі столу для блекджека. Просять прислати їм іще одного круп’є. Там уже черга утворилась.

— Іду, Джеку. Вибач, що перервав, Ленноксе. Цим, зазвичай, займається Леді. Тож що ти хотів повідомити?

— Хотів розповісти про одну сьогоднішню зустріч… — Леннокс подумав про свою сім’ю. Про безпечний мікрорайон, де на його дітей не чатує зло. Про університет, в якому вони навчатимуться. Про зарплату, завдяки якій все це стало можливим. А також про «ліві» гроші, які були необхідним додатком до зарплати, аби якось звести кінці з кінцями. Він зробить це не заради себе, він зробить це заради сім’ї, так, саме заради сім’ї. Своєї сім'ї, а не будинку в Файфі…

— Слухаю тебе, Ленноксе.

Парадні двері відчинились.

— Сер!

Вони обидва обернулися. То був Сейтон. Він стояв, важко відсапуючись.

— Ми знайшли його, начальнику.

— Знайшли — кого?

— Даффа. Ви мали рацію. Він перебуває на борту судна, яке вийшло з нашого порту. Теплохід «Глеміс».

— Фантастика! — Макбет обернувся до Леннокса. — Ваше повідомлення почекає, інспекторе. Мушу негайно їхати.

Леннокс так і залишився сидіти, а Сейтон з Макбетом вийшли надвір.

— Вічно зайнятий… — усміхнувся адміністратор. — Кави, сер?

— Ні, дякую, — сказав Леннокс, нерухомо дивлячись у простір. Вже сутеніло, але до наступної ін’єкції залишалося ще кілька годин. Ціла вічність для людини без внутрішнього стрижня. — Втім, мабуть, я все ж таки скористаюся з вашої люб’язності. Принесіть, будь ласка, кави.

28

— Ти куди зібрався? — пошепки спитала Мередіт.

— Не знаю, — відповів Дафф і хотів був погладити її щоку, але не зміг дотягнутися. — Я маю адресу, але не знаю, хто там живе.

— Тоді навіщо туди йдеш?

— Ця адреса була написана якраз перед тим, як загинули Банко та Флінс. Там є слова «безпечний притулок», і якщо вони збиралися втекти, то, може, і мені там буде безпечно. Ось так. Це все, що я знаю, кохана.

— У такому разі…

— Ти де?

— Тут.

— Де це — «тут»? І що ти там робиш?

Мередіт усміхнулась.

— Ми й досі чекаємо на тебе. Сьогодні ж день народження Юена.

— Тобі було боляче?

— Трохи. Але невдовзі біль ущух.

Дафф відчув, як до горла йому підкотився клубок.

— А Юен та Емілі — вони сильно злякались?

— Цсс, любий, не будемо говорити про це зараз…

— Але ж…

Вона затулила йому рота долонею.

— Цсс, вони сплять. Не можна їх будити.

Її рука. Йому було важко дихати. Спробував був прибрати руку, але вона виявилася надто сильною. Дафф розплющив очі.

Над ним у темряві схилилася чиясь постать, яка затулила йому рота рукою. Дафф спробував закричати, але людина виявилася надто дужою. Дафф здогадався, хто це, лише почувши шморгання. Гатчінсон. Він нахилився і прошепотів у вухо:

— Ані звуку, Джонсоне. Тобто Даффе.

Отже, його викрили. Яку ж ціну встановили за його голову, живу чи мертву? Для Гатчінсона настав момент помсти. Ніж? Шило? Молоток?

— Слухай сюди, Джонсоне. Якщо ми розбудимо хлопця на верхній койці, тобі гаплик. Второпав?

Чому механік розбудив його? Чому не вбив?

— На причалі у столиці на тебе чекатиме поліція, — повідомив механік, прибираючи руку з рота. — Тепер ми з тобою квити.

Двері відчинилися, і в каюті на мить стало видно. Потім механік вийшов, і двері зачинилися знову.

Дафф закліпав очима в темряві, гадаючи, що Гатчінсон йому наснився. На верхній койці хтось закашляв. Дафф не знав, хто то був. Брак койок стюард пояснив тим, що попереднім рейсом вони перевозили «надзвичайно важливий вантаж — ящики з патронами». Тому довелося прибрати кілька койок і використати дві каюти під склад, оскільки за правилами подібний вантаж дозволялося складувати у кількості, не більшій за встановлену, і лише в закритому приміщенні. Осібні каюти мали лише члени екіпажу з нашивками на уніформі. Дафф швидко опустив ноги на підлогу і похапцем вийшов у коридор. Побачив спину з брудною футболкою «ессо» — то механік спускався залізними сходами до машинного відділу.

— Стривай!

Гатчінсон зупинився й обернувся.

Дафф підтюпцем підбіг до нього.

Очі механіка збуджено поблискували. Але лиховісного виразу в них уже не було.

— Що ти сказав? — спитав Дафф. — Поліція, квити?

Гатчінсон схрестив на грудях руки. Шморгнув носом.

— Я ходив до Спаркса… попросити у нього пробачення, — відповів механік, іще раз шморгнувши носом. А там якраз капітан говорив по радіо. Вони стояли до мене спинами й не бачили.

Дафф відчув, як серце впало. Схрестив на грудях руки.

— Продовжуй.

— Капітан сказав, що у нього в команді є Джонсон, який відповідає прикметам. Що в тебе на обличчі є шрам, і що ти підписав контракт у зазначений день. Голос по радіо наказав, щоб капітан нічого не робив, оскільки Дафф небезпечний, пообіцяв, що на березі його чекатиме поліція. Капітан подякував за попередження, бо йому вже довелося бачити тебе в ділі під час сутички в їдальні. — І механік торкнувся пальцем пластиру на лобі.

— А чому ти мене попереджаєш?

Гатчінсон знизав плечима.

— Капітан наказав мені вибачитися перед Спарксом. Сказав, що я не втратив роботу лише тому, що ти відмовився на мене настукати. А мені дуже хотілося б зберегти за собою цю роботу…

— Тобі це вдасться, як гадаєш?

Механік пирхнув.

— Та хтозна… Можливо. Це єдине, що я вмію добре робити, якщо вірити словам старшого механіка.

— Он як? Він так і сказав?

Гатчінсон радісно вишкірився.

— Він прийшов до мене ввечері і сказав, що мене не виженуть. Так, я прищ на дупі цієї команди, але я хороший механік. Сказав і пішов. Дивні люди працюють у нас на кораблі, еге ж? — усміхнувся Гатчінсон з майже щасливим виразом обличчя. — Краще піду туди, де на мене вже чекають.

— Стривай, — зупинив його Дафф. — А який тобі сенс попереджати приречену людину, якій на шию вже накинули зашморг? Я ж не зможу втекти, допоки ми не пришвартуємось.

— Це вже не моя проблема, Джонсоне. Адже ми з тобою квити.

— Хіба? На цьому судні перевозили кулемети, які вбили мою дружину та дітей, Гатчінсоне. Це не твоя проблема, як не було моєю проблемою і те, що капітан попросив мене свідчити проти тебе, аби мати можливість вигнати тебе з роботи.

Механік шморгнув носом.

— То стрибай у воду і пливи геть. Тут недалеко. Приблизний час прибуття — через дев’ять годин, Джонсоне. Тікай.

Дафф стояв, спостерігаючи, як Гатчінсон занурюється у черево судна.

Потім підійшов до ілюмінатора і подивився у море. Надворі вже сіріло. До гавані вони зайдуть через вісім годин. Хвилі високі. Скільки він протримається в таку погоду, в такій холодній