Ю. Несбе - Макбет

думку, вбивство поліцейського в іншому місті теж мало до них відношення, а також тому, що стосовно операції на борту корабля можна було зробити виняток. — Дякую ще раз, але я абсолютно впевнений, що допомоги ми не потребуємо, — відповів Сейтон.

— Гаразд, та коли його заарештують і зсадять на берег, ним займемося ми.

— Безперечно. Тільки пильнуйте трап і корабель.

— Він нікуди не втече, інспекторе, — запевнив столичний полісмен, показуючи рукою на поліцейських у цивільному у двох шлюпках за п’ятдесят метрів від причалу. Співробітники вдавали, що вудять рибу, але були готові схопити Даффа, якщо той стрибне за борт.

Сейтон кивнув. Іще зовсім недавно він стояв у іншій портовій конторі й чекав. Під час облави. Того разу Дафф відмовився від допомоги, ідіот безмозкий. Але тепер ролі помінялись. І він зробить так, аби Дафф про це дізнався. Змусить його відчути це. Протягом кільканадцяти безкінечних секунд. Ясна річ, столична поліція нічого не знала про наказ Макбета: Даффа належить не зсадити на берег, а знести. У мішку для трупів.

«Глеміс» дав задній хід, море збурилося білим, а потім біла піна піднялася нагору, мов бризки шампанського. Сейтон зарядив свій короткоствольний автомат МР-5.

— Олафсоне, Рікардо — готові?

Спецназівці кивнули головами. Вони мали при собі план судна із зазначенням місця, де була розташована каюта Даффа.

З «Глеміса» на причал скинули троси — один з носа, а другий з корми. Їх обмотали довкола швартових тумб і міцно затягнули. Спустили трап.

— Уперед! — скомандував Сейтон.

Спецназівці побігли по причалу й піднялися трапом. Члени команди дивилися на них, роззявивши роти: вочевидь, капітан дійсно зміг утримати інформацію в таємниці. Сейтон зі своїми людьми кинувся вниз залізними сходами повз каюту першого помічника капітана, про що свідчив напис на дверях. Потім нижче. Іще нижче. Зупинилися біля дверей каюти 12.

Сейтон прислухався, але почув лише власний подих і гуркотіння суднових двигунів. Рікардо зайняв позицію в коридорі, щоб пильнувати сусідні двері, на випадок якщо Дафф виявиться в іншій каюті, почує їх і спробує втекти.

Сейтон увімкнув ліхтаря і кивнув Олафсону. А потім увійшов всередину. Ліхтар виявився явно зайвим — у каюті й так було достатньо світла. Дафф лежав на нижній койці лицем до стіни, укрившись ковдрою. На ньому була зелена шапка, яку він, за словами капітана, ніколи не знімав і завжди натягував низько по самісінькі окуляри. Великі окуляри. Лише одного разу шапка з’їхала вгору, і капітан помітив шрам. Сейтон витяг пістолет, який мав згодом вкласти в руки Даффу, і зробив два постріли у стіну позаду. В закритому просторі ці постріли на мить оглушили його, тому все, що Сейтон чув протягом двох-трьох секунд, — це пронизливий вереск. Дафф, схоже, закляк на своїй койці. Сейтон наблизив рота до його вуха.

— Вони верещали, — сказав він. — Вони верещали, і це було дуже приємно чути. Ти теж можеш трохи поверещати, Даффе. Бо спершу я вистрілю тобі в живіт. По блату, як старому знайомому — чуєш, ти, нахабний холопе.

Сейтон вдихнув сморід, яким війнуло від Даффа. То явно був не солодкий запах страху. То був… просто піт. Давній і затхлий чоловічій піт. Давніший за ті п’ять днів, протягом яких переховувався Дафф.

Чоловік на койці повернувся до нього обличчям.

То не було обличчя Даффа.

— Та? — мовив чоловік, і з нього спала ковдра, відкривши оголені груди та волохате передпліччя.

Сейтон приставив дуло автомата до лоба незнайомця.

— Поліція. Що ти тут робиш, і де Дафф?

Чоловік шморгнув носом.

— Я? Сплю, як бачиш. І не уявляю, хто такий Дафф.

— Ну, не Дафф, а Джонсон, — уточнив Сейтон, тицьнувши чоловіка в чоло стволом автомата так сильно, що той знову впав на подушку.

І знову шморгнув носом.

— А, це той салага з камбуза? А ви в камбузі його шукали? Чи в інших каютах? А що Джонсон скоїв, га? Бачу, що, напевне, щось серйозне. Йолопе, якщо ти хочеш макітру мені продірявити, то краще стріляй.

Сейтон прибрав свого автомата.

— Олафсоне, візьми Рікардо й обшукайте судно, — наказав Сейтон, вдивляючись в пухле обличчя незнайомця. Принюхався до нього. Невже цей чоловік дійсно його не боявся, чи то просто запах страху потонув в інших запахах людського тіла?

Олафсон і досі стояв позаду.

— Я ж сказав: обшукати корабель! — навіжено заволав Сейтон. І почув, як Олафсон та Рікардо затупотіли по коридору, відчиняючи двері кают.

Сейтон випрямився.

— Як тебе звати і чому на тобі шапка Джонсона?

— Гатчінсон. А шапку можеш приміряти. Вона, здається, твоїй лисій голові потрібніша, ніж мені. І взагалі — ти на онаніста схожий.

Сейтон сильно вдарив механіка автоматом в обличчя і розкраяв йому дулом щоку. Потекла кров. Але Гатчінсон і бровою не повів, хоча очі його наповнилися слізьми.

— Відповідай, — засичав Сейтон.

— Я прокинувся, бо змерз і хотів вдягнути свою футболку. Я повісив її он на той ящик. Але і моя футболка, і моя кепка зникли; натомість залишилась оця шапка. Було холодно, тому я її й надів. Зрозуміло?

Голос Гатчінсона тремтів, але крізь сльози в очах світилася ненависть.

«Страх і ненависть. Ненависть і страх. Вони завжди ідуть рука в руку», — подумав Сейтон, витираючи кров з дула свого МР-5.

З коридору почулися сердиті голоси. Сейтон уже все зрозумів. Вони можуть перевернути корабель догори ногами, обшукати кожну нішу й закуток, але все це буде марним. Даффа на судні не було. Він уже втік.

30

Дафф швидко йшов широкими проспектами повз розкішні старі будинки і крізь парки, проминаючи вуличних музикантів та художників-портретистів. Він показав смужку паперу з адресою усміхненій парочці — і хлопець з дівчиною підказали йому напрямок, ошелешено витріщившись на його бороду, яка з одного боку вже почала відклеюватись. Намагаючись не бігти, Дафф проминув столичний собор.

Згадав, як Гатчінсон тоді зупинився й обернувся.

Обернувся, спускаючись залізними сходами до машинного відділення. Знову піднявся нагору. Вислухав історію Даффа. Той розповідав йому подробиці, в які сам ні за що не повірив би, почувши з вуст іншої людини, а Гатчінсон безперервно кивав головою, наче все розумів. Ніби вже давно добре знався на тому, які жахіття здатні коїти люди одне одному. А коли Дафф закінчив, механік запропонував план втечі. Запропонував швидко й не вагаючись. План був напрочуд простим та очевидним, і Дафф подумав, що, напевне, Гатчінсон колись приготував його для себе з якоїсь конкретної нагоди. Дафф мав перевдягнутися в одежу механіка і стояти напоготові біля поручнів.

— Тільки стань спиною до мостика, щоб капітан