Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Якщо я вмру, чуєш, Престе, — однієї спокійної ночі сказав Мерселлі, — то ти подивися, щоб мій артефакт не дістався нікому з проклятих південців.

— Ти чого це помирати надумав? — здивувався Жаррак, котрий полірував і змащував свій ціпок — це заспокоювало його і давало віру в те, що завтра клята зброя не затерпне на морозі в найменш підходящий момент.

— Не надумав. Я просто завбачливий. Ліпше хай би той артефакт провалився в болото, аби тільки не дістався лірцям.

— Ми переможемо, Есті. Я тобі кажу.

— Та ти завжди багато кажеш… — Мерселлі раптом підвів на нього очі й тицьнув пальцем у груди. — Ти винен мені життя, Престе.

— І як ти хочеш цей борг забрати?

— Не знаю. Але щось мені не подобається все це. Холод і мжичка. Як не снігопад, то злива. І скелі. І ці лірці. І лізуть, і лізуть. Я не так уявляв це. Тому не забудь про мене. Ти мені життя винен.

— Прести не забувають. Але якщо не даси мені зараз закінчити з артефактом, а завтра він не відкриється, то в тебе може більше не бути боржника. Іди випий чогось гарячого, Есті. І спи.

— Еге ж. Випий і спи. Якби все було так просто! Випий і спи… Якого синькового чорта ти завжди такий спокійний, Престе?

— Я не спокійний, Есті. Тільки змерз як собака і втомився.

— Ну, скоро буде по всьому. — Зачувши про слабкість Жаррака, Мерселлі тут же став піднімати бойовий дух. — Скоро — якщо ми виберемося з цих пригірків. Під Нансіном великі чаротворці вдарять так, що від ворожої армії тільки обгорілі підошви й залишаться. Закладаюся, саме це вони й хочуть зробити.

— Ми з пригірків виберемося, — скептично відказав Жаррак. — А лірці — ні. Вони обсядуть усі перевали й дороги, відріжуть узбережжя і до весни щонайменше навіть кроку не зроблять у бік Нансіна. Щойно пригріє — дороги стануть болотом. Ні нашим, ні вашим.

— Я би плюнув на цей південь. Стільки мороки — і задля чого? Купи каміння, скель, шматок узбережжя і села нижчих. Чого б не спалити їх усі разом? Закрити периметр і… — Есті розвів руками, уявляючи, якого розміру повинна бути лінія робочих артефактів, щоб здійснити його задум.

— Не говори дурного, — буркнув Жаррак і роздряпав учорашній поріз, необережно шурхнувши долонею по сегментах ціпка. — Якщо так вирішувати, за що боротися, а за що ні, то дійде до того, що кожен просто засяде у своєму маєтку й триматиме оборону лише в межах рідних стін і, може, у парку перед ворітьми.

— А в тебе все ще ні натяку на почуття гумору.

— Можливо, це тому, що влітку я вже спалив селище нижчих. І бачиш, проблема досі не вирішена.

— Хочеш, я добуду лікеру? У Вінні ж усі впиваються лікерами.

— Чаєм і лікерами, Есті. Але більше — чаєм, — виправив Жаррак.

— Не хочеш — справа твоя. А я все одно добуду. Випий і спи, так ти казав?

— Саме так. Щасти тобі в пошуках.

— Щасти мені в усьому!

Мерселлі широко всміхнувся й щез надворі, на мить впустивши до намету холодне, свіже повітря.

Жаррак готувався до гіршого. Лист від Канре, який сповіщав, що лірським алхімікам зараз горить вразити Алессанта Археса, лише підтвердив його здогади. Але барабани в голові вистукували одне: «Ти маєш виграти війну». Такою була ціна, названа батьком. Ціна керамічного серця у грудях Канре.

Новина про те, що Людовік Прест завітав до форту під Нансіном, де вони очікували під керівництвом д’Олена на подальший рух, здалася Жарракові поганою ще до того, як він дізнався причину. Батько, певна річ викликав його до себе одразу по приїзді.

Він очікував у порожній залі, при заґратованому вікні. Чіпкий погляд з-під важких повік стелився полями — Жаррак був певен, що перед зором королівського чаротворця шикуються всі можливі варіанти того, як розгорнеться бій. А розгорнеться скоро.

— Очільнику, маестр Прест прибув, — повідомив чаротворець умисно офіційно.

— Вітаю, — пробубнів батько і різким жестом відправив охоронців геть із зали. — Бачиш отой видолинок? — Він махнув рукою в бік вікна, й Жаррак примружив очі, щоб роздивитися далекий пейзаж, котрий йому розмивав слабкий зір. — Мусимо спинити їх отам. І задушити лівим флангом. Д’Олен уже відправив своїх людей готувати робочі артефакти. Сьогодні буде гаряче.

Жаррак кивнув, не зводячи погляду з видолинка. Був певен, що мета батькового візиту — в іншому. І не помилився.

— Твоя коханка, — стишив голос Людовік. — Вона зараз де?

— Чим це стосується плану нинішньої атаки? — процідив Жаррак, остерігаючись усіх причин, з яких батька могла зацікавити Канре.

— Не говори до мене таким тоном, самогубцю, — у стишеному голосі глави Престів клекотіла сила. — Відповідай.

— Вона щойно повернулася до Франу. І здобула для нас вагому інформацію.

— Яка радість.

Чаротворець врешті відірвався від вікна. Погляд чорних очей знайшов синове лице.

На Жаррака накинулися мурашки від цього погляду, в котрому він не міг видивитися відповіді. Тільки тамований гнів, тільки скупа, тиха неприязнь. Проте було там щось іще, щось понад загрозу.

— Батьку?.. — Жаррак несвідомо підступив ближче, але королівський чаротворець сахнувся назад.

— Не торкайся мене.

Він ривком розстебнув золотаві ґудзики, задер угору жорсткий манжет, майнула призбирана тканина на зап’ясті, і — Людовік Прест простягнув Жарракові свою жилясту руку.

— Ти переміг. Вважай, що нашу угоду скасовано. Хай приїде сюди, хай. Я зніму з неї все. Бо часу немає.

Жаррак ковтнув слину. Першої миті він спробував запевнити себе, що це синці від ударів зміяться по батьковій руці. Але слова Людовіка Преста і щось у його очах упевнило молодого чаротворця в тому, чого він боявся найбільше. І дійсно — якщо плями розповзлися вже по руках,