Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Жарракова матір, як звично, виявилася права: у домі Престів радо кинулися приймати гостю, яка приїхала з Вінну, користуючись іменем і листом маестри Генріени. Панна Арлі шукала короткочасного притулку в столиці, перш ніж вирушити на південь. Ніхто не запідозрив у ній колишню служку.

«А як вони мали б це запідозрити, коли ти була тут одного разу, та й то на світанку і кілька місяців тому?» — насміхалися сестри, котрим страхи Канре з віддалі їхнього засвіття видавалися недоречними.

Небавом після того, як «шановна гостя» розташувалась у своїй спочивальні, вона розкошувала теплим вином у вітальні і простягала руки до вогню. Тепло позбавляло скутості й холоду, який в’ївся, здавалося, просто під шкіру після довгої дороги.

Двері з рипом прочинилися — Канре озирнулась і зі здивуванням зрозуміла, що ім’я служки, яка стояла на порозі, випурхнуло з її пам’яті. Та минула мить, друга, третя…

Юонна. Її звали Юонна.

Дівчина машинально підвелася назустріч колишній співробітниці, котра то недовірливо на неї позирала, то вишукувала поглядом щось за спиною.

Насуплене лице Юонни повернуло Канре в минуле, і холод хльоснув: адже цю не обдуриш, адже цій добре відомо, де правда.

Дівчина негайно наказала собі не турбуватися. Нагадала собі: її слово зараз важить. Варто вигнути брову, і Юонну заберуть геть, а хто стане слухати обвинувачення слуги? І кому вона взагалі доноситиме їх, ті обвинувачення? А нікому.

Та подих однаково затерпнув десь на шляху до легень, і руки однаково міцно вчепились у віяло, пригадуючи все так чітко, мовби це було вчора.

Юонна ступила всередину спершу несміливо, а тоді підійшла до Канре. Дівчина примітила, що колишня співробітниця босоніж — кроки заляскотіли по паркету, тонкі, але затерті панчохи чорніли плямами.

— Що ти зробила? — видихнула Юонна, підводячи гнівні очі. — Я знаю тебе. Я тебе знаю. — Її погляд горів нестямою. — Я бачила тебе. Хто ти? Як ти… ні, ні-ні, ти не можеш бути… — Дівчина зненацька вчепилася собі в голову — волосся лежало на плечах, скуйовджене так, мовби то не вона раніше укладала бездоганні коси.

— Ох божечки! Що ж ти…

У прочинені двері влетіла, не позираючи вгору, одна зі служок і — лясь! — схопила Юонну за руку, а тоді поволочила, мов безвольну ляльку, до виходу. І турнула в коридор. І причинила двері. І позирнула в бік Канре, сапаючи важко, мов бігла довго-довго.

— Просимо пробачення, маестро. — Вона клякнула на підлогу. — Щиро просимо. Не гнівайтеся, такого більш не станеться.

Канре забили дрижаки.

— Се Юонна, вона несповна розуму. Не гнівайтеся на неї. На тих, кого святі збавили клепки, гніватися однаково не варт. Будьте милостиві.

— Я не гніваюся, — відказала Канре, дякуючи вищим, що слуга дивиться в підлогу й не бачить страху на лиці панни Арлі. — Ця дівчина, вона завжди такою була?

— Ні, маестро.

— А що з нею сталося?

— Мені не вільно оповідати. Це справи глави дому, — пробурмотіла служка.

Не розповідати ж гості з Вінну, що їхній глава витворив із Юонною такого, що вона загубилась у безтямі й більше не могла чи не хотіла повертатися до звичного світу.

— Гаразд. Я не маю бажання втручатись у справи вашого глави. Хіба б він сам волів мені повідати. Але як я розумію, пан Людовік Армер буде відсутній ще якийсь час?.. Підводься вже.

— Так, пані. Ми не отримували від пана вісток уже давно, — пробурмотіла служка. — Але він завжди приїздить зненацька, тож хтозна — може, вам вийде перестрітися.

— Я ненадовго у вас, — відказала Канре, котра була певна: ще одна зустріч із Жарраковим батьком стане для неї останньою.

День по тому дівчина в супроводі служки Престів вирушила до міста. Вона жадібно всотувала óбрази столиці, знаючи, що покине її з дня на день і хтозна, коли побачить. Вирішила спершу зазирнути на пошту й надіслати вісточку маестрі Генріені.

Дорогою назад дівчина не втрималась і попрохала — чи радше звеліла — поїхати повз маєток маестри Альвіанні, зачинені ворота якого дивилися на неї мовби з осудом. Наказала спинити біля воріт і спурхнула на землю, припорошену снігом.

Маєток по той бік, на пагорбку, мовби дрімав. У сутінках не горіло ні вогника у вікні.

Канре підійшла до воріт і поклала руку на металеве плетиво, мовби чекала, що воно пропустить її. Та нічого не сталося. Вона видихнула — біла хмарка здійнялася в повітря і розтанула.

— Шановна маестро, не можемо вас впустити, бо господарів цього дому немає, — віддалік знайомий голос забринів на морозяному повітрі, й Канре схопилася та нап’яла каптур, який би сховав її лице. Хоч у чорній пітьмі могла однаково не дуже тим перейматися. Тоді шепнула служці прохання, бо не хотіла, аби її голос зазвучав.

— Панія бажають знати, чий це дім, — проспівала служка Престів.

— Покійної, хай квітнуть їй небесні сади, маестри Юріт Даль Альвіанні, — послужливо відповів Осван, такий пронизливо близький, що тільки руку простягти, і… — По весні її маєтності підуть на продаж, але до того часу ми оберігаємо дім, бо в часі війни всяке буває.

Канре кивнула і рвучко повернулася до екіпажа. Служка задріботіла за нею.

Дівчина відчувала майже сущим погляд, який свердлив їй спину.

«Дарма ти сюди заїхала», — шепнули Кара, Юппер й Аннік усі разом.

Та вона пірнула в темряву і тепло, переконуючи себе, що Осван нічого не помітив.

Усю дорогу назад теребила пальцями кулон із порошком і постановила собі не покидати маєтку Престів без нагальних справ. Вистачало вже і Юонни в домі, котра може наговорити зайвого. Хай це і сприймуть за балаканину божевільної, та хтозна, чи слова забудуться без сліду.

Наступного ранку всі турботи щодо власної таємності відступили, щойно ніж