Марія Кореллі - Спокута сатани

− Скажіть слугам, що вони можуть розраховувати на дорогу жалобу: нехай їдять і п'ють, скільки забажають, нехай сплять або ж, за звичаєм челяді, базікають про труни, могили і таке інше; але лишіть мене на самоті, сам на сам із нею: ми маємо багато чого сказати одне одному!

Бліда Мевіс, досі тремтячи, підвелася й стояла, дивлячись на мене зі страхом і співчуттям.

− На самоті? − запнулася вона. − Ви не в змозі бути на самоті!

− Я не в змозі, але я мушу, − заперечив я гостро. − Переді мною жінка, яку я кохав тваринною пристрастю; я обрав її собі за дружину, як самець обирає самицю! Утім, ми розійшлися ворогами, і попри те, що вона мертва, я хочу провести з нею ніч: її мовчання мене багато чого навчить! Завтра могила і грабарі зажадають її, але сьогодні вона моя!

Добрі очі жінки знову пойняло слізьми.

− О, ви геть утратили голову й не тямите, що говорите, − прошепотіла вона. − Ви навіть не намагаєтеся дізнатись, як вона померла!

− Це досить легко вгадати, − швидко відповів я, беручи з туалетного столика маленьку темну пляшечку з написом «Отрута». − Ця пляшечка відкоркована й порожня. Безперечно, буде слідство: мусить же хтось мати зиск із необачного вчинку її милості! І погляньте сюди, − я вказав на кілька списаних аркушів паперу, почасти прикритих мереживною хустинкою, пожбуреною, вочевидь, поквапом; поряд лежало перо й каламар. − Без сумніву, для мене приготовано чудову лектуру! Останнє послання померлої коханої священне, Мевіс Клер; ви, авторка ніжних романів, повинні розуміти це! Тож виконайте моє прохання: лишіть мене на самоті!

Вона досі дивилась на мене з глибоким співчуттям; потім поволі повернулася, щоб вийти.

− Хай Бог поможе вам! − сказала вона, схлипуючи. − Хай Господь вас утішить!

Після цих її слів наче якийсь демон у мені зірвався з ретязя: кинувшись до Мевіс, я схопив її руки.

− Не смійте говорити цього! − проказав я палко.

Подих мій перехопило, я зупинився, не в змозі вимовити більше ні слова. Мевіс настрахано глянула на мене й озирнулась назад.

− У чому річ? − спитала вона пошепки.

Я напружував усі сили, щоб спромогтися на слова, і здобувся нарешті на коротку відповідь:

− Нічого!

І я жестом відіслав її.

Гадаю, вираз мого обличчя ще дужче налякав її, бо вона швидко пішла. Коли вона проходила через будуар, я заслонив оксамитові портьєри й замкнув двері, після чого поволі повернувся до своєї мертвої дружини.

− Тепер, Сибілло, − голосно проказав я, − ми самі, ти і я, і лише образи наші відбиваються в люстрі; але ти мертва, а я живий! У таких умовах ти не становиш для мене небезпеки. Твоя врода зникла! Де твоя усмішка, де ті очі, що збуджували в мені пристрасть? Що скажеш? Я чув, що мертві подекуди можуть говорити; ти повинна відшкодувати зло, яке ти мені заподіяла, брехню, на якій ти збудувала наш шлюб, злочин, який ти плекала в серці! Чи маю я прочитати твоє благання про прощення тут?

І я зібрав докупи списані аркуші − навпомацки, позаяк очі мої були прикуті до блідого трупа в рожевому шовковому негліже, обвішаного коштовностями, який так уперто споглядав себе в люстрі. Я присунув стільця ближче та сів, спостерігаючи за віддзеркаленням власного страшного обличчя поряд з обличчям самогубці.

Повернувшись, я почав уважніше розглядати мою нерухому дружину й помітив, що під шовковим пеньюаром на ній була лише тонка біла одіж із вишиваної матерії, крізь яку добре видніли античні обриси її закляклих членів. Нахилившись, я ніби відчув її серце; я знав, що воно не могло битись, однак мені вчувалося, що я чую його биття. Зненацька щось лускате й блискуче впало мені в око: приглядівшись, я побачив весільний подарунок Лючіо − гнучку смарагдову змію з діамантовим чубком та рубіновими очима, яка обвивала талію Сибілли. Обплетена навколо мертвого тіла, змія здавалася живою, і якби вона підвела свою блискучу голову та почала сичати, навряд чи я б здивувався.

Я знову сів на стілець і сидів майже так само нерухомо, як і труп коло мене, і дивився в люстро, що відбивало нас обох, нас, «поєднаних в одне», як говорять сентиментальні люди про тих, хто уклав шлюб, − хоча, правду кажучи, часто трапляється так, що в цілому світі нема двох людей, більш далеких одне одному, ніж чоловік та дружина. Я чув скрадливі рухи та приглушене шепотіння в коридорі; я здогадувався, що деякі слуги пильнували й чекали, − але мені було байдуже. Я настільки захопився передчуттям страхітливої нічної розмови, яку сам задумав, що погасив усі електричні лампи в кімнаті й запалив дві свічки, розмістивши їх обабіч туалетного столика. У такому освітленні труп здавався синявим і ще більш моторошним; я знову сів та приготувався читати останнє послання померлої.

− Тепер, Сибілло, − пробурмотів я, нахиляючись трохи вперед і завважуючи, що впродовж останніх кількох хвилин вуста її ще дужче розтулились і вищир став іще потворнішим, − тепер сповідуйся у своїх гріхах! Я тут, щоб слухати. Така виразна мовчазна красномовність, як твоя, заслуговує на увагу!

Порив вітру з тужливим зойком пронісся навколо замку, шибки затремтіли, і свічки почали мерехтіти. Я зачекав, доки не заглухли всі звуки, і тоді, ще раз кинувши погляд на мертву під раптовим враженням, що вона чує мої слова та знає, що я роблю, почав читати.

XXXV

Ось що містив «останній документ», розпочатий уривано й без звертання.

«Я зважилась померти. Не з пристрасті, не з примхи, але після зрілого міркування. Гадаю, це веління необхідності.

Мій мозок утомився розв'язувати завдання, моє тіло втомилося жити; краще з цим скінчити. Ідея смерті, яка означає цілковите знищення, приємна мені. Я тішуся, що з власної волі можу зупинити це серце, що так неспокійно б'ється, цю палку кров, ці нерви, що так болісно бринять… Хоч я й молода, жити мені нецікаво: я нічого не бачу перед собою, окрім вогненних очей мого коханого, його богоподібних рис, його усмішки, яка поневолює… але все це втрачене для мене. Якусь коротку мить він був моїм світлом, моїм життям; тепер він пішов, і без нього увесь світ − морок, і всюди − порожнеча. Повільно тягтимуться години, дні, тижні, місяці, роки − а я буду сама, весь час буду сама… Хоча