Марія Кореллі - Спокута сатани

бурмочучи щось на зразок того, що вони злякались і не знали, що їм робити. Жестом я звелів їм відступити і знову звернувся до Мевіс:

− Скажіть мені швидше, що сталося?

− Ми побоюємось, чи не трапилось чогось із леді Сибіллою, − відказала вона. − її кімната замкнена, ми не можемо достукатись, її стривожена покоївка прибігла до мене спитатися, що робити. Я негайно прийшла, стукала, звала її на ім'я, але відповіді не було. Ви знаєте, вікна розташовані надто високо над землею, і в нас не знайшлося такої довгої драбини. Я просила кількох слуг, щоб вони висадили двері, але вони були налякані й не погодились, а я не хотіла брати на себе відповідальності і тому зателеграфувала вам.

Перш ніж вона скінчила, я мерщій кинувся сходами нагору; перед дверима, які вели до розкішних апартаментів моєї дружини, я зупинився, переводячи дух.

− Сибілло! − гукнув я.

Ані звуку.

Мевіс пішла за мною і була вже поруч; я бачив, що вона тремтіла. Двоє-троє слуг теж зійшли сходами і, вчепившись у перила, нервово дослухалися.

− Сибілло! − знову покликав я. Знову непорушна тиша.

Я обернувся до переляканих слуг, прибравши якомога спокійнішого вигляду.

− Імовірно, леді Сибілли нема в кімнаті, − сказав я. − Мабуть, вона вийшла непомітно. Ці двері мають пружинний замок, він може замкнутися випадково. Принесіть міцний молоток або лом − що-небудь таке, чим його можна зламати. Якби ви мали розум, ви б послухали міс Клер і зробили це дві години тому.

Із силуваною холоднокровністю я чекав виконання свого наказу. Двоє слуг явилися з потрібними інструментами, і невдовзі будинок сповнився шумом від ударів молота по міцних дубових дверях. Спершу зусилля не дали успіху: пружинний замок не піддавався, міцні завіси не зсувалися.

Однак після десятихвилинної важкої праці луснула одна з різьблених половинок, потім друга, і я, перестрибуючи через уламки, кинувся до будуару; зупинившись там, я прислухався й знову покликав:

− Сибілло! Жодної відповіді.

Якийсь невиразний інстинкт, якийсь незнаний страх утримував слуг і Мевіс у коридорі. Я був сам у цілковитій темряві. Серце моє несамовито калатало.

Навпомацки я намагався знайти на стіні кнопку зі слонової кістки, щоб увімкнути електрику, але не знаходив її. Мої руки натрапляли на знайомі предмети, які я впізнавав на дотик: порцеляна, бронза, вази, картини, коштовні дрібнички − усе це було нагромаджене купами в цій кімнаті, оздобленій з особливо марнотратною розкішшю, ніби тут мешкала зманіжена східна імператриця давніх часів. Обережно рухаючись, я раптом здригнувся: мені примарилася висока постать, біла, прозора, що світилася в темряві; коли я вгледівся в неї, мені здалося, що вона підводить руку і вказує мені шлях уперед із загрозливою гримасою презирства!

Охоплений жахом, я спіткнувся об важкі спадні фалди оксамитової портьєри та усвідомив, що йду з будуару до спальні. Я знову спинився й покликав:

− Сибілло!

Але мій голос тієї миті був лише трохи голоснішим від шепоту. Попри запаморочення в голові, я раптом згадав, що кнопка електричного вимикача в цій кімнаті розташовувалася поблизу туалетного столика, і швидко попрямував туди. Несподівано в густій темряві я торкнувся чогось холодного; пошукавши, я намацав рукою одяг, від якого йшли тонкі пахощі; шовк зашелестів від мого дотику. Це ще дужче стривожило мене. Затремтівши, я позадкував до стіни, і мої пальці мимоволі натрапили на виполірувану кнопку зі слонової кістки − на цей чудесний талісман сучасної цивілізації, який наповнює приміщення світлом за бажанням власника. Я нервово натиснув її, і світло засяяло крізь рожеві абажури; тоді я побачив, де стою… На відстані аршина від мене у фотелі сиділа заціпеніла бліда істота, чиї широко відкриті, скляні від напруги очі дивились у дзеркало!

− Сибілло! − задихаючись, прошепотів я. − Моя дружино!..

Слова застрягли у моєму горлі. Невже це справді вона, моя дружина, − ця крижана статуя жінки, так пильно задивлена у власне мертве віддзеркалення?.. Я дивився на неї зі здивуванням, із сумнівом, ніби на чужу; я заледве впізнавав її риси, її темне з бронзовим полиском волосся, що важко спадало додолу струменистою хвилею… її ліва рука звисала з поруччя фотеля, у якому вона сиділа − сиділа, ніби вирізьблена зі слонової кістки богиня на своєму троні… Здригаючись, я повільно, несміливо наблизився до неї й узяв цю руку. Холодна як лід, вона скидалася на воскову; пальці були унизані каблучками, і я з якоюсь тупою впертістю розглядав коштовне каміння. Ця велика бірюза, осипана діамантами, була весільним подарунком від однієї герцогині; цей опал Сибіллі подарував батько; обручка з іскристим колом сапфірів і діамантів − мій подарунок… Скільки блискучих коштовностей оздоблює цю тлінну плоть! Я глянув на її обличчя, потім на його віддзеркалення в люстрі − і знову не розумів: невже це Сибілла? Сибілла була красунею − а в цієї мертвої жінки був диявольський усміх на вустах і невимовний жах в очах!..

Раптом щось наче урвалося в мені; випустивши холодні пальці небіжчиці, я гукнув:

− Мевіс! Мевіс!

Тієї ж миті вона була поруч, єдиним поглядом вона зрозуміла все. Упавши навколішки перед трупом, вона залилася гіркими слізьми.

− О бідна дівчинко! − ридала вона. − О бідна, нещасна дівчинко!

Я похмуро дивився на Мевіс. Мені здавалося вельми дивним, що вона може плакати над чужим лихом. Моя голова горіла, мої думки плутались; злісно посміхаючись, я напружено подивився на мою мертву дружину, вбрану в рожевий шовковий пеньюар, оздоблений старовинним мереживом за останньою паризькою модою; потім на живе ніжне створіння, уславлене світом за свій талант, що навколішки ридало над закляклою рукою, на якій насмішкувато виблискувало коштовне каміння; і, спонукуваний якоюсь незнаною силою, я з люттю промовив:

− Підведіться, Мевіс! Не стійте навколішки! Ідіть, ідіть геть із цієї кімнати! Ви не знаєте, якою була ця жінка, що її я взяв собі за дружину! Я хотів бачити у ній янгола, але вона була злим духом − так, Мевіс, злим духом! Гляньте на неї, на її віддзеркалення − тепер ви не назвете її гарною! Дивіться, вона всміхається так само, як усміхалася минулої ночі, коли… ах, ви нічого не знаєте про минулу ніч! Кажу вам, ідіть геть! − Я несамовито тупнув ногою. − Це отруйне повітря вб'є вас! Запах Парижа у сполуці з випарами смерті − цього досить, щоб породити заразу! Ідіть швидше, повідомте слуг, що їхня пані мертва, спустіть штори, виставте всі зовнішні знаки благопристойної, фешенебельної скорботи!

І я почав сміятись, немов у