Марія Кореллі - Спокута сатани

краще бути самій, ніж у нудному товаристві отого самовдоволеного, пихатого дурня, мого чоловіка. Він покинув мене назавжди − так він пише в листі, якого покоївка принесла мені годину тому. Це саме те, чого я від нього сподівалась: хіба може індивід такого типу пробачити удар, якого було завдано його самолюбству? Якби він зрозумів мою натуру, мої душевні хвилювання, якби він намагався керувати мною, допомагати мені, якби він, урешті-решт, дав мені бодай якийсь знак великої щирої любові, про яку інколи мріють, але рідко коли знаходять, − тоді, гадаю, мені було б жаль його тепер, я б навіть просила в нього пробачення за те, що одружилася з ним. Але він поводився зі мною так, як поводяться з купленою коханкою: він годував мене, одягав, осипав коштовностями та забезпечував грішми − за те, що я була іграшкою його пристрастей. Жодного разу він не виявив до мене співчуття, не дав мені жодного доказу розуміння, вибачливості, самозречення; тож я нічого не винна. Вони поїхали разом − він і мій коханий, який не стане моїм коханцем; я вільна робити все, що хочу, з цим маленьким пульсом у мені, який зветься життям, але який є насправді лише тонкою ниткою, що так легко рветься.

Немає нікого, хто міг би завадити мені вчинити самогубство. Добре, що я не маю друзів: я рано пізнала лицемірство та облуду світу, осягнула тяжкі життєві істини, що немає кохання без хтивості, немає дружби без особистого інтересу, а доброчесність неодмінно супроводжує порок. Хто, збагнувши це, схоче бути причетним до такого життя?.. На порозі могили я озираюсь на коротку перспективу прожитих років; я бачу себе дитиною − у цьому самому місці, в лісистому Віллосмірі; я можу записати, як почалося це життя, якому сьогодні я маю намір покласти край.

Зманіжена, розпещена дівчинка, якій повсякчас говорено, що вона повинна «мати вигляд гарненької» та цікавитися вбранням, я вже у десять років була схильна до кокетування. Старі ловеласи, від яких відгонило вином і тютюном, любили мене брати до себе на коліна та щипати; моїх невинних вуст вони торкалися своїми зів'ялими губами, зараженими поцілунками кокоток та «заплямованих голубок» міста! Я часто дивувалася, як ці люди, знаючи, які вони мерзотники, можуть торкатися свіжих губок дитини!

Я пам'ятаю свою няньку, видресирувану брехунку, перейняту духом часу; виявляючи більші претензії, ніж могла б виявляти королева, вона забороняла мені гратися з дітьми, які, на її думку, були «нижчі» за мене. Далі йде моя гувернантка, винятково аморальна, але сповнена манірної штивності; маючи «вищі рекомендації» та найкращі референції, вона прибирала доброчесного вигляду, подібно до лицемірних дружин кількох священиків, яких я знала. Утім, я невдовзі розгадала її; навіть будучи дитиною, я відзначалася неабиякою спостережливістю, і, щоб розкрити її натуру, мені досить було тих історій, що їх вона разом із покоївкою-француженкою переповідала моїй матері: історії переповідалися приглушеним тоном та переривалися час від часу грубим сміхом. Я відчувала презирство до таких жінок − зовні доброчесних, а в душі розпусних.

Однак загалом я мало розмірковувала над сенсом буття: я жила. Як це дивно − писати про себе в минулому часі, як про завершений факт! Так, я жила, перебуваючи здебільшого у мрійному, ідилічному настрої, думаючи та не усвідомлюючи власних думок, фантазуючи про квіти, дерева, птахів, бажаючи звідати того, чого ще не знала, та уявляючи себе то королевою, то селянкою.

Я любила читати, а особливо любила поезію. Я відкрила для себе містичні вірші Шеллі, і він був для мене мало не богом; навіть дізнавшись про все з його життя, я не могла собі уявити, що говорив він тонким фальцетом і робив «вільні» зауваження на адресу жінок. Однак, на мою думку, якби він потонув, бувши молодим, іще оточеним флером драматизму та меланхолії, − це було б краще для його слави й урятувало б його від ганебної, порочної старості. Я обожнювала також Кітса, але коли дізналася про його пристрасть до Фанні Браун, моє зачарування − не знаю, чому, − зникло. Єдиним взірцем поета-героя був для мене лорд Байрон: він був сильною особистістю, безжальною у стосунках із жінками, причому переважно поводився з ними саме так, як вони заслуговували. Читаючи любовні рядки цих поетів, я думала: коли й до мене прийде кохання?.. І яким блаженством я насолоджувалася тоді!

Після ніжних мрій настало брутальне пробудження: дитинство перейшло в юність, і коли мені було шістнадцять, мої батьки повезли мене до міста − познайомити зі світськими звичаями, перед тим як «виїздити». О, ці звичаї! Я досконало вивчила їх! Спершу я була здивована, потім почувалася заведеною у глухий кут: мені важко було витворити собі якусь визначену думку про те, що я побачила. Товариство мені складали дівчата мого віку, які, однак, були обізнані у світському поводженні значно краще, ніж я.

Несподівано мій батько сповістив мені, що Віллосмір для нас утрачений, ми не можемо більше утримувати його й більше туди не повернемось. Яким нещастям це стало для мене! Ах, скільки сліз я тоді пролила! Я ще не розуміла, що таке багатство і бідність; єдине, що я усвідомлювала, − це те, що двері мого милого старого дому зачинились для мене назавжди.

Після цього, мені здається, я зробилася холодною та жорстокою. Я ніколи не любила ніжно своєї матері; правду кажучи, я її дуже мало бачила, позаяк вона то їздила з візитами, то приймала візитерів і нечасто була зі мною; тому, коли її раптово вразив перший удар паралічу, це справило на мене слабке враження. Коло матері ходили лікарі та доглядальниці, а зі мною досі була гувернантка; крім того, провадити наш дім приїхала сестра моєї матері, тітка Шарлотта.

У той час я почала аналізувати все, що бачила навколо себе, не висловлюючи своїх думок. Я ще не «виїздила», але бувала всюди, куди запрошували дівчат мого віку; я помічала багато чого, але не демонструвала своєї здатності дещо розуміти. Я виробила в собі звичку триматися безсторонньо та холодно; моя неуважність і байдужість справляли на інших враження, ніби я була нерозвиненою й наївною, і тому деякі вельможні особи, зазвичай доволі хитрі, при мені не боялися говорити відвертіше й виявляти свої пороки. Так починалась моя світська обізнаність. Титуловані знатні дами запрошували мене «на чай без церемоній»: на їхній погляд, я була сумирною дівчинкою, гарненькою, але нудною; вони навіть дозволяли мені залишатися, коли до них − за