Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

Притримавши, поки визяпнув дух, забрав револьвера і обійшовши депо — пішов у другий бік. Та далеко не зайшов. Пройшовши може кілометр, упав непритомний в рів. Як прочунявся, спалені м’язи не дозволили вже рушити ногами. Хотів уже застрілитися, та набрів на нього якийсь залізничник, що вертався з нічної служби. Порозмовлявши, залізничник привів свойого чоловіка з візком і той відвіз до своїх людей на хутір, а звідтіль відвезли до ліса. Другий лісовик добрів із зв’язаними руками до першого села і там вже звалився з ніг. І того відвезли свої люди куди треба. Розізлені чекісти, перевертають тепер хутори і хати, де, на їх думку, утекачі могли переховуватися.

В Баландиній стрінув нас місцевий повстанчий ватажок Роговський, колишній старшина прославленого у світовій війні ескадрона гусарів ротмістра Панаїва. Оповів, що сам збирався наскочити на групу чекістів у Вербівці, та довідавшись, що ми занялися тією справою — облишив. Певніше буде. Попросив медикаментів для утекачів-лісовиків, що лежать у землянці в лісі, в майже непритомному стані. Фельшер, який лікує їх, запевняє, що будуть жити, що правда, „пласкатіші“ ззаду ніж були до „допиту“.

Оточуєм Вербівку лавою кінноти, піші холодноярці йдуть у село. Попереджені чекісти втекають балкою із села. Оточені чорнолісцями на полі — здалися без бою. Забираєм їх на допит. Селяне просять, щоб віддати їм чекістів, мовляв, маємо з ними старі порахунки за комори та коні, — від дрючка має один з другим згинути, а не від кулі. Зворушливим було прохання батька одного із чекістів, що прийшов по сина, колишнього конокрада, з важким колом в руках. Старий не слухав арґументів Петренка та Хмари і твердив своє: — „Я його на світ пустив, я його й з світа сплавлю“!

Чекістів під коли селянам не дали, щоб потім не відпокутували. У Вербівці були вже місцеві тайні аґенти Чека, що про все могли б донести. Один із них, що попереджував чекістів та другий, що чекісти зрадили його на допиті — сиділи вже зв’язані разом з ними. Та могло їх бути більше. Крім місцевих, були в групі два жидки, один латиш і два москалі-матроси. Порубали всіх на дорозі між Вербівкою і Баландиною.

В Баландиній затримуємося, щоб розглянутися. Коло полудня довідуємося, що в околиці Ротмистрівки прийшла якась сильна червона частина, що „викорінює бандитизм“ і насаджує совєтскую власть у селах.

Оля поїхала в розвідку, вночі вернулася. Червона частина була наша „стара знайома“: бриґада внутрішньої служби, що її недавно ми побили на Черкащині. До неї прилучили якусь частину, розбиту на польському фронті, збільшили кінноту. Несе дальше „внутрішню службу“.

Про нашу гостину у Вербівці, червоні вже знають. Оля винесла вражіння, що будуть нас „ліквідувати“.

Раненько виступаєм ближче до бриґади. Затримуємося у Лозанівці. Наніч знову міняєм місце. Другого дня упіймали шпигуна червоних; признався, що плянують напасти на нас підчас ночівлі. Стоять у Ташлику.

Бриґада переважала нас числом, мала дві гармати. Вступати в відвертий бій з нею — не було розрахунку. В такому бою можна було перемогти, але не знищити. Тієї самої думки був певно і штаб червоних.

Зо три дні водимося „вимацуючи“ і обдурюючи себе взаємно напрямками руху. Наш об’єднаний штаб рішив на „дискусійній“ нараді, що треба противника зачепити, а потім трохи поводити за собою, щоб змучити і здезорієнтувати.

Світанком, міцні роз’їзди чорнолісців обстріляли ворожі застави під селом де ночувала червона бриґада. Згодом, піші холодноярці, залишивши за горбом підводи, пішли лавами до села, а побачивши широку лаву червоних, що виступила назустріч, відступили, сіли на підводи і поїхали. Кілька гранат пущених ворожими гарматами навздогін, не зробили ніякої шкоди. Кінні роз’їзди, тримаючись на далекий стріл від червоних кіннотників пробували доганяти, але задалеко не виривалися. По кількох кілометрах, наша піхота дала під селом легенький бій, здалека, і поїхала дальше. Червоні „загараздувалися“ і вже не відставали до вечера. Набравши у стрічних селах підвід, ворожа піхота вже їхала; „догнавши“ йшла лавою, потім знову сідала на підводи. Заночували в сусідніх селах.

Звечора ми не затримували селян, що їхали або йшли через наше село в напрямку противника, а коло півночі — виступили до другого села, кілометрів за вісім, убік від попереднього напрямку. Попівночі, червоні обійшовши полями село, де ми були увечері — повели на нього „сліпий“ наступ. Ранком, зачеплені нашими роз’їздами, що показали їм наш новий напрямок — знову пустилися доганяти.

Крутили червоною бригадою „як циган сонцем“ ще три добі, аж поки змінивши ще раз напрямок, привели її під знайомі ліси. Ми заночували в Бондуровій — червоні в Баландиній. Петренко послав зв’язка до Кваші, щоб „змобілізував“ третій курінь. У Бондуровій, на зміну, стали на ночівлю відразу звечора. Червоні вже не наступали нам на п’яти, а йшли назирцем, вичікуючи очевидно відповідної ситуації.

У вечері нараджуємся, що „накриєм“ червону бриґаду десь поблизу Івангорода — Бовтишки, але треба добре вияснити її теперішню не тільки кількісну, а й якісну вартість. Оля добра розвідниця, але ж вона тільки відважна дівчина... Краще, як би поглянув на противника власним оком хтось із старшин. Засвербів чортик бажання перчених пригод: кажу отаманам, що залишуся завтра в Бондуровій з Олею і все висвітлю. Чорнота запротестував: не хотів втратити побратима. Петренко теж не погоджується.

— Ти мені можеш бути потрібним. Залишиться хтось інший...

— Коли ж мені найлекше це зробити і не попастися.

— Чому?

— Бо передягнуся за дівчину.

Отамани засміялися. Хмара глянувши на мої, тоді ще рожеві полички і уста — підтримав мене. „Внесок“ мій нарешті, по суперечках, вдалося мені провести.

Ще задовго до світа, у хаті симпатичної напівінтелігентної вдови по повстанцеви — взялися ми з Олею до роботи. Шістнадцять років тому, чоловік не мав ще великого клопоту із заростом: обшкрябав сухою бритвою те, що гордо називав вусами і міг добрий тиждень не признаватися до мужеського роду. Одягаюся, як і Оля, в звичайну одіж місцевої дівчини-селянки. Високі мисливські чоботи і сині кавалерійські штани — прикрила рясна малинова спідниця. Запасовий Олін нагрудник, вбравши у себе солідну порцію клоччя — замінився на моїх грудях в зовсім приличні дівочі персі. Між ними зачепилася гачком за коронку ручна граната „Мільса“, а все разом прикрила вдовина байкова блюзка. Поверх дівоча свитка з доморослого сукна, на голову старенька тернова хустина, — під нею Оля скомбінувала з мойого ж таки волосся льочки, що кокетливо вибивалися на зовні. Пробую кілька разів чи добре витягати крізь прорізані кишені свитки