Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

і прорізи по боках спідниці, два великокаліброві „кольти“ що спочивали в кишенях штанів. Грубі кулі в револьверах були легко розпиловані пильником на кінцях. Як така саморобна „дум-дум“ попаде в голову, то, звичайно, залишає від неї одні спогади; не треба вдруге поправляти, а це в слизьких „обставинах“ — дуже важне.

Удосвіта наші виступили з села. Коло дев’ятої в’їхала до Бондурової червона кіннота.

Лузаючи смажені гарбузові зернята, стою коло вдовиних воріт з маленькою дівчинкою на руках і приглядаюся до кіннотників. Коні й верхівці були можливі, не останньої бойової вартости на перший погляд.

Із десяток кіннотників спішується біля наших воріт. Роспитують чи багато бандитів ночувало та куди пішли. Якийсь донець із дьорзко закрученим чубом, підходить і гласкає дитину на моїх руках.

— Невже — твоя?.. — питає по московськи.

Соромливо спускаю очі.

— Ні... Сестри замужньої...

— А ти не замужня?

— Ні...

Рука червоноармійця зсувається з дитини і затримується на одній півкулі випханого нагрудника... Легко щипає за клоччя...

Певно засмакувало... Показує розмасленими очима на хату:

— Тут мешкаєш?..

— Ні. На другому кінці. Тут сестра...

— Так ти той... Ми, здається, будем тут ночувати, до Кам’янки за набоями з обозу поїдуть... Так ти той... Ночуй у сестри... У неї чоловік є?

— Нема... Помер...

— Ще краще!.. Я з товарищем прийду увечері... Добре?..

— Добре — соромливо витискаю із себе на сто і один відсоток по дівочому...

— Ти мені сподобалася... Не бійся — оженюся з тобою... Єйбогу оженюся... У нас на Дону добре жити — не те що тут... Землі — вдосталь!..

Донець іде до коня і пошпиравши в кобурі коло сідла — приносить мені „задаток“: пару білих шовкових пончіх і пару високих по лікоть, теж білих, балевих рукавичок.

З Олею й господинею, що стояли оподалік на городі — романсували через пліт інші кіннотчики. Облекшено зідхаю почувши команду сідати на коні. Збирав страх, щоб мойому амантові не забагнулося щипнути десь нижче, та щоб не ущіпнув за... „кольта“.

Не довго довелося ждати і на піхоту. В’їхала у село на підводах. Одягнені в селянські кожухи, мордаті червоноармійці давнішої і „внутрішньої служби“ — різко відрізнялися від недавно прилучених до бриґади фронтовиків з вимученими обличчями, в обшарпаній одіжі. Ганяючи за нами, бриґада, щоб не зражувати населення передчасно, сіл не грабувала — мусіли на кожухи зачекати.

Оглянувши, що треба, порозмовлявши з піхотинцями, що стали до вдови на кватирю та пообідавши — вирушаєм з Олею доганяти своїх. Заставу край села обійшли балкою — полями і йдем дорогою на Ставидла.

Колиб хто підслухав оживлену розмову двох дівчат, що поквапливим кроком ішли по замерзлій дорозі, то напевно, здивувався би, що сперечаються вони про те, котру який хлопець любить, чи котрій який колір краще до лиця, тільки — чи сім, чи вісім станкових кулеметів мала червона бригада.

— Олю, голубко, то ти приняла за кулемета машинку до шиття, що стояла на задньому возі...

— То ти сам, заглядівся на білобрису кацапку, що сиділа на тому возі і проґавив восьмого кулемета.

— Ну, не будемо сперечатися. Завтра або післязавтра вночі, ми ті кулемети захопимо й перелічимо ще раз. Це, зрештою, не має жадного значення. Я готовий закластися на свою червону спідницю, що до двох „шварцльозів“ у них немає ні одного набоя. „Кольт“ у них із розсадженим дулом, а запасового не мають. До останніх чотирьох „Максімів“ — набоїв їм вистарчить не більше, як на півгодини легенького бою, а поповнити вистріляний запас — вони можуть тільки у Бобринській або Знам’янці.

— Не до чотирьох „Максімів“ — тільки до п’яти! Кулеметів рішуче було вісім!

— Ну, так... Восьмий був... „Зінґера“...

Оля розкрила уста, щоби „віддячитися“, та в цей мент за нашими плечима почувся тупіт коней.

Оглядаюся й серце тривожно здрігнулося. Нас здоганяло повною риссю сім кіннотчиків. Про те, щоби це була погоня за нами — не могло бути мови. Просто розвідчий роз’їзд.

Та була інша небезпека... Нічого дивного, як червоноармійцям забагнеться „пожартувати“ з двома дівчатами серед поля...

Оля відгадала мою думку. Зганяючи з обличчя тривогу — глянула на мене з веселою посмішкою.

— Юрасю! А що буде, як вони захочуть пожартувати і побачать твої сині штани?..

Тупіт зближався...

Заклавши руки в кишені — відводжу безпечники у „кольті“.

За пазухою Олі, тихенько ляснув безпечник бравнінґа.

— Олю, як би що — слідкуй за мною. Як тільки вихоплю револьвери — стріляй у найближчого до себе і відразу старайся сісти на кращого коня.

Догнавши нас кіннотчики стримали коні.

— Добридень, дівчата! Куди поспішаєте? — запитав по московськи рябий „кацапчук“ — начальник роз’їзду.

— До Ставидел йдемо, до тітки, — відповіла веселим голосом Оля.

Заїхавши перед нас, старший уважно оглянув по черзі Олю й мене, затримавши на хвилину погляд на моїх, випнятих із під свитки „персах“.

Віддавши наказ, щоби чотири їхали вперед, закомандував злазити з коней.

Повіддя усіх трьох коней взяв якийсь башкир або калмик в обрізаному по коліна жидівському футрі й повів їх притоптуючи змерзлими ногами. Старший з другим — підійшли до нас. Зайшовши з мого боку, старший, якийсь час потупотів ногами, потім, обхопивши мене лівою рукою за плече — згріб у праву жменю праву половину моїх „дівочих принад“, при самісенькій ґранаті!

— Ех — мілашка! наґрєй нємношко!..

Не випускаючи з рук револьверів — „соромливо“ відштовхую його ліктем.

— Та йдіть собі!.. Хіба так можна?! — „боронюся“ штучно стонченим і дійсно зхвильованим голосом.

— Ха-ха-ха! Нам всьо можна! Ми за свабодную любовь боремся!

Вхопивши мене руками за шию й бороду, скрутив мою голову до себе і вп’явся губами в уста. Сморід самогонного перегару і квасної капусти із цибулею — забив мені віддих. Маючи заняті руки — без спротиву приймаю поцілунок. Очевидно задоволений цим, він пустив мене й пішов поруч важко дихаючи, обдумуючи плян „дальших операцій“.

Похапцем орієнтуюся в положенні.

Ті чотири, що поїхали вперед — сховалися вже за горбок. Калмик із кіньми був на п’ять-шість кроків від нас. Рушниці в усіх за плечима. Три-чотири постріли — й будемо з Олею на конях. Хотів вже дати Олі знак, та у цей мент, другий червоноармієць, медведуватий, понурий кацапило, що мовчки йшов, важко сапаючи, коло неї з другого боку — здобувся на слово.

— А чи ви, дівчата, бандитів часом не зустрічали?

Якась думка блиснула в моїм мозку, та Оля