Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

карзагону. На урочистому похороні промовляли: голова ревкому, чека, паркому, представник центру. Присягали помсту, обіцяли... „зрівняти із землею Холодний Яр“...

Карательний загін перевели до Кам’янки і призначили йому нового начальника — жидка із Чека. Карателі, що хотіли мати за начальника когось із своїх — другого ж таки дня розсварилися з новим „шефом“. Чоловік із двадцять лопатівців перейшло на службу безпосередньо до Чека — останні розбіглися хто куди. Грізний загін, пострах сіл і повстанців, що не могли йому нічого вдіяти — перестав існувати. Зліквідував його один Петрусь „Жінка журиться“.

-------------------------

Дні збігали. Мороз то кріпшав, то зникав. Перепадав, не залежуючись довго, сніжок. Життя у землянках минало нормально, без незвичайних пригод. „Дайош“ свобідно сідав уже на „штани“ і опікувався по материнськи раненим побратимом. Соловій, по кількох днях погіршення, гарячки і „тягнення жил“ — чувся краще. Вже переходжувався спираючись на плече побратима. Дід Гармаш підтрунював над ними, що не маючи ані відповідної зброї, ані коней — будуть тепер у нього підручними коло печі.

Одного ранку, зв’язок-мельничанин прийшов із повідомленням, що до Мельників приїхав роз’їзд Чорноліського полку. Хмара повідомляв, що йде з полком у гостину до Холодного Яру. Хоче порозмовляти з нами.

Петренко передав по землянках наказ, щоб усі лісовики, залишивши в таборах варту йшли до Мельників. Їдемо з кінною сотнею наперед. Застояні коні вибрикують, просять руху.

Лише отаман повідомив село, щоб готовилося погостити чорнолісців та й своїх лісовиків, на схилі головківської гори показалася чорноліська кіннота. Їдемо назустріч. Поруч Хмари, у темно-зеленій черкесці й шапці з чорної кримки, їхав верхівець у короткій куртці і... рясній вишневій спідниці. Тепла чорна хустка на голові, карабінка за плечима, револьвер і невеличкий кинджал на поясі. Дівчина певною рукою провадила гарячого карого коня, весело поблискуючи з-під хустини великими чорними очима. Збудована була міцно, з коня ізскочила легко. Хмара представляє:

— Новий отаман Чорноліського полку — дарма що в спідниці...

Робимо великі очі. По дорозі до хати, чорноліський полковник оповів, що Катря ватажкувала раніше в невеличкому партизанському загоні на Лівобережжі. Прилучилася з ним до Махна, а як Махно об’єднався з червоними — утекла з кількома хлопцями за Дніпро і прибилася до Чорного ліса. Присутність її на чолі полку, була Хмарі вигідною. Підчас партизанських рейдів дальші від ліса околиці — селяни приймали Чорноліський полк за партизанський загін Марусі, а воно краще, щоб за нароблені червоним шкоди „відповідав“ хтось, що в тих околицях не існував, ніж малиб бува відповісти села попід Чорним лісом.

За столом оповідає Хмара про свої справи. Полк викопав у Чорному лісі землянки для козаків і коней. Та у лісах, далеко від сіл, важко прогодувати довший час майже триста коней. Землянки із запасом харчів та фуражу приготовлені на випадок, як би притиснула потреба зникнути на якийсь час. Поки що, чорнолісці роблять ближчі й дальші рейди, нищучи червоні частини і осередки влади. Тепер Хмара вибрався за Кам’янку, в напрямку Цвіткової й Шполи.

Скінчивши оповідати, чорноліський полковник запитуюче глянув на Петренка.

— Ну а виж що? — Як борсуки — на цілу зиму вже — у нори залізли?

— Ну — цілу зиму під землею не висидиш... Закоптяться хлопці... Будем прогульки робити... За залізницю... Замерзне добре Дніпро — можна буде на лівий берег скочити...

— Давай тепер разом за залізницю прогуляємся...

— Можна. Піших на підводи посадимо, подрочимо „товарищів“ з тамтого боку Кам’янки, щоб менше охоти мали в цей бік показуватися. Ну, а що, Пилипе, не привезли твої гончарі чогось нового цікавого?

Новини у Хмари були ті самі, що й у нас. Під Кримом бої. На Заході — тиша. Українська армія в Галичині поповнюється і переозброюється в нову англійську зброю. Одержала із-за кордону танки, літаки... Бог зна хто ту чутку пустив, але курсувала вона, як не підлягаюча сумнівам, по цілому Подніпров’ю. Може й ніхто її не пустив — сама пустилася... Була висловленням на голос затаєних бажань і сподівань.

Треба було коло сотні підвід. Оголосили у Мельниках і Медведівці — хто хоче на охотника „покозакувати“ з возом. Охотників знайшлося аж забагато.

Коло сотки лісовиків залишилося стерегти землянок в усіх трьох таборах. Чорнота залишав у лісі сім кіннотників на добрих конях, щоб в разі потреби, могли нас відшукати. За начальника в нашому таборі залишався дід Гармаш. На місце тих, що залишалися у лісі — приєдналося до куреня із півтори сотні холодноярців, що зимували в хатах. Розібрані кулеметні тачанки були витягнуті із сховок і, переглянуті Левадним — стали на своє місце. Підвечір вирушаєм за залізницю.

Доночували у Бондуровій. Перед світанком вирушили риссю через Баландину до Вербівки. Повідомили нас, що у Вербівці ночує чотирнадцять чекістів із Бобринської, з двома ручними кулеметами. Розшукують двох місцевих повстанців-лісовиків, що втекли із бобринської залізничної черезвичайки. Історія їх утечі виглядала досить фантастично, хоч, як переконалися ми пізніше — була правдивою. Нагадувала дещо „історію“ з „Дайош“ та Соловієм. Хлопці попалися в руки ударної групи Чека, теж підночовуючи десь на хуторі у дівчат. Ударна група, та сама, що була тепер у Вербівці — складалася із місцевих грабіжників і злодіїв, що пішли на службу до Чека, ну і звичайно знали всі входи й виходи, знали де можуть бувати „гості“ з ліса.

Упійманих лісовиків завезли до Бобринської. Вночі повели їх до майстерні залізничного депо, де ремонтувалися паротяги, — стали допитувати, щоб видали товаришів і сховки. Зв’язавши назад руки — садовили „м’якими частинами“ на розпалену до червоного залізну плиту. Коли перший зімлів — кинули його набік на землю і взялися до другого. В депо було темно — світив лише ліхтар коло горна, де „допитували“. Прочунявшись і побачивши, що чекісти заняті товаришем — лісовик піднявся тихо з землі і непомічений виліз рачки з депо. Другий, підчас припікання, притиснув до плити руки і перепалив шнурок. Тоді свідомо „зомлів“ з розрахунком, що як візьмуться чекісти знову до товариша — вхопить, маючи звільнені руки, одну з рушниць, що стояли побіч горна. Тим часом чекісти, побачивши, що товариш зник — вхопили рушниці і побігли доганяти. Коло „непритомного“ запишися один чекіст-жидок „легкої ваги“, що цокотячи зубами із схвильовання — стояв із спрямованим на лісовика револьвером, а сам, відвернувшись, поглядав у браму депо, куди побігли товариші. Звільнивши руки від перепаленого шнура, лісовик вхопив жидка за ноги і поки той опам’ятався, щоб бодай раз стрілити — встромив його головою у вогонь на горні, що