Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

на город, то за стіжок, то за клуню, на дворі темно, під ногами м’яко — не гуркотить... Пси на вулиці за п’яними карателями гавкають...

Коло півночи стихло. Підкрався з города під вікно вдовички — чую співає сама з Лопатою — та веселі обоє, язики заплітаються... Думаю собі — потягнуть ще самогону — добре спатимуть. Піду гляну, що довкола. На вулиці за ворітьми — варта з кулеметом, — теж поспівує. На подвір’ї нікого. Пса нема. Вернувся під те саме вікно. Заслонене, та вверху щілина. Вилажу на сливку, аж серце зраділо, як побачив „приятеля“...

Сидить за столом, обнявши вдовичку, а вона вже хилиться — перебрала самогону. Лопата ще пару чарок вихилив і лягають спати. Зачекав я годинку — починаю коло хати ворожити — як до середини достатися.

Вибирати те вікно — можуть прокинутися. Можна через друге до комори — а ну ж бо комора замкнена. Сливка під хатою, до стріхи тулиться. Знайшов ще дрючок — видрався на покриття. Прорізав кинджалом та пробрав сніпки — спустився на горище. По драбині у сіни. Пробую двері на двір — засунені. Відхиляю тихо хатні — храплять мої голубки обоє на ліжку, аж луна по хаті йде. Відшукав напомацки у запічку макогона, погладив ним по голові і Лопату і вдовичку, щоб приголомшити на якийсь час, тоді зв’язав гарненько руки, ноги пасмами ниток, — вдовичка їх на жердці досить розвісила, — заткнув у роти по ганчірці і... маю вже час розглянутися.

Засвітити не можна, щоб вартовий бува за чим під вікно не підліз. Намацав у сінях мішок високий із збіжжям. Висипав на долівку, спакував у нього непритомного Лопату, відімкнув вікно на город, витягнув на двір і поніс. Важкий д’явол, та так мені весело нести... За селом вже прочунявся — почав бурикатися. Скинув я мішок з плечей, намацав голову, погладив ручкою „нагана“ — заспокоївся знову на якийсь час. Дальше на полі, як почав знову бурикатися — думаю — що буду чорта двигати — хай своїми ногами йде. Висипав його з мішка, розв’язав ноги — йди! Не хоче. Підведу — назад сідає. Нема ради — треба пакувати і дальше нести. Як забрикається — приглушу. Так і приніс...

— На чорта ж ти його двигав — було в хаті прикінчити.

— Та що ви говорите... Як би ж то виглядало!.. Я його розпитаю ще, як мій синок виглядав...

Лопата, вже без ганчірки у роті, мовчки слухав оповідання Петра. Апатія чередувалася в його очах із злісттю — звичайно на самого себе. Почувши, що Петро збирається „розпитувати“ про синка, Лопата скрипнув зубами і зажмурив очі.

На знак Петренка, козаки підхопили зв’язаного карателя і понесли корчами до землянок. Тепер уже може довідатися — де зимують „холодноярські бандити“... Змучений Петро ніс за ним мішок. Розстелив його на галявці між корчами, коло штабової землянки.

— Положіть приятеля тут — хай полежить поки я щось з’їм...

Поки Петро підкріплявся у землянці — пробуєм нав’язати з Лопатою розмову. Та даремно. Мовчав, стиснувши уста і брови. Знав, що нема вже сили, яка моглаб вирятувати його від смерти.

Поснідавши, Петро вийшов із землянки з старою позубленою шаблею, що нею дід Гармаш перегортав вогонь у печі. Відходимо набік, щоб не перешкоджувати розмові „приятелів“.

Ставши над Лопатою, Петро сперся шаблею на нього і з спокійною поважною міною дивився йому в обличчя. Тупа шабля повільно вгрузала у жирний живіт Лопати. Закричав крізь стиснуті зуби. Петро покрутив шаблею і дав їй інший напрямок.

— „Забий відразу — я тебе прошу!“ — вирвалося благально з грудей карателя. Петро усміхнувся.

— А чи моя Христя — дуже у тебе просилася?..

Лопата заціпив зуби і глухо ричав.

— Добре — заб’ю відразу, але як оповіш мені, як мій синок виглядав, подрібно, як ти його викинув з матері, чи кричав уже, чи ручками рухав... Оповідай...

Лопата ричав.

Шарпаю Петренка за рукав.

— Отамане, піду скажу, щоб прикінчив... Почорта ця комедія!.. Чорнота поклав мені на плече руку.

— Не мішайся. Не твоїй жінці він живіт розпоров — не ти його півтора десятка верстов на плечах ніс...

Петро „розпитув“ дальше. Відкинувши шаблю, витягнув ніж і присів коло Лопати. Повернувши за ніс голову — показав на вхід до землянки.

— Бачиш — отут холодноярці зимують. У цій землянці штаб, от там друга, третя, отам коні... Як зайти вночі звідтіль, або звідтіль і раптово наскочити — можна усіх під землею замкнути... Роздивися добре, бо ти ще живий у Кам’янці будеш з приятелями чекістами побачишся... Тільки вже не скажеш їм нічого...

Розважив дулом револьвера затиснуті зуби і вхопивши язик Лопати — відрізав половину ножем.

— І не напишеш...

Обережно, щоб не ушкодити артерій, підважив і перетяв сухожилля на обох руках.

— І не поведеш...

Зробив те саме на ногах. Поростинав і зняв пасми конопляних ниток, що ними був обмотаний Лопата. Лежав тепер з обезладненими руками й ногами, викидаючи рухом голови кров із рота. Глухо стогнав, але дужий організм колишнього чигиринського багатія — злодійського батька і каторжанина, — ще не збирався розлучатися з життям.

Петро підійшов до нас.

— Пане отамане, поможіть якось „приятеля“ до Кам’янки відставити... Аби на кам’янську дорогу — там хтось забере і завезе...

Думка сподобалася і Петренкові і Чорноті. Запитавши згоди отамана, Андрій наказав виводити із землянки й сідлати коні. Принесли два тонких деревця на ноші, винесли із стайні дергу, Андрій дергу відкинув.

— У мене Лопата вартий на килимі до Кам’янки вернутися...

Зчепили на дрючках килим і Лопата коливаючись між двома кіньми — поїхав до повітового центру Чигиринщини. Плян удався якнайкраще.

На кам’янській дорозі кіннота затримала підводи, що везли до Кам’янки развйорстку. Забравши з однієї на сідла мішки з вівсом — поклали на їх місце килим із Лопатою. Чорнота дав поквітовання за овес і написав записку до голови повітового ревкому з проханням заопікуватися Лопатою, бо... у Холодному Яру — лікарні немає...

Під кінець тижня ходила у розвідку до Кам’янки Оля. Побувала на похороні Лопати. Помер у лікарні на четвертий день. Його „пригода“ до краю озлобила але й налякала представників червоної влади. Коло мешкань чигиринських совітських владарів у самій Кам’янці — стоїть тепер уночі постійна варта. Бояться, щоб не довелося з ліжка „прогулятися“ до Холодного Яру. Населення тихо радіє і з різними варіантами переоповідає таємничу справу викрадення і унешкодливлення начальника