Рія Тас - Вмій програвати, Рія Тас

Розділ 4. Гуртожиток.

Оля

Сварка з подругою залишила по собі  негативний відбиток, навіть погода зіпсувалася. Ми не часто з Аліною сваримось, але сьогодні її слова були грубі, заздрісні та болючі. Я намагаюся не реагувати на подібне з будь – якими людьми, але одна справа коли це чужа та не знайома тобі особа, а інша справа коли це близька подруга, яку ти знаєш ще з садочка, яка завжди підтримувала та вислуховувала, а ти її.

Погода настільки зіпсувалася із сонячного, жаркого дня на похмуру та холодну. Що навіть таксист запізнився і я заледве встигла на автобус. З матусею розставалися слізно, я тільки від’їхала, але вже сумую. Навіть баба Ніна приїхала мене провести до Києва, не забувши надати настанови, щоб дивилася в обидва. Навіть за її навчання та бурчання, я сумуватиму.

У автобусі душно, не дивлячись на те що за вікном справжній ливень. Людей на диво не багато. Сиджу біля милої бабусі, яка риється у свої торбі.

- Онучко, тримай пиріжки з вишнею будеш? – просуває мені клунок повний смаколиків. Виглядає апетитно, але чесно не хочу у мене в самої іх повна сумка, мама всі відала, що вчора пекла.

- Дякую, у мене свої є – посміхаюся – також з вишнею, можу і вас дати.

- Ох, дякую, дитя, не треба і чим же мені тебе пригостити? – запитує сама в себе та  знову риється у свої торбині – Худа ж як лозина.

- Ой, що ви, не потрібно.

- Як це так не потрібно – продовжує щось шукати – Ось тримай. Мене Марія Федорівна звати – простягає мені декілька груш – у мене також є, ба дала, але вдруге відмовляти вже не зручно. Та і мої десь біля валіз не в салоні, а я вже трохи і зголодніла, хоч перед дорогою їла.

- Дякую. Мене Оля звати, приємно познайомитися – забираю плоди та роблю надкус. Груша солодка як мед, яка вона тільки смачна, у ба теж добрі, але ця соковита в міру м’яка – Дуже смачна.

- Взаємно. Їж, дитино, домашня, нагороді рощені своїми руками - показує на руки на , яких багато тріщинок, але вони доглянуті -  Я оце до дітей їду дак везу їм – бабуся починає розмову, а я не перебиваю – Дочка вже вісім років у столиці мешкає, одружилася діток народили. Зять у мене золотий. Доньку мою та дітей їхніх любить. Мене поважає. І онуків в мене двоє старший Андрій – шустрий такий у нашу породу пішов, цього року у школу піде. Та молодший Микитка йому три ось на днях буде, спокійний як удав весь у породу зятя. Дак я оце і їду до одного онука на день народження, а до другого на святкову лінійку. Гостинців везу повну торбу. Залишуся у них на декілька днів, поняньчуся, а то вони рідко до мене  приїжджають. Все хочуть мене до себе забрати. А що я там у чотирьох стінах робитиму? У мене вдома кури, гуси, індики, сад, город на кого я це покину. А, ти теж в гості?

- Ні, я навчаюсь в університеті. Другий курс вже.

- А сама звідки будеш?

– З Білої Церкви.

- Знаю, знаю у  мене чоловік звідти був, а потім ми одружилися і переїхали ми до Бурківці там і прожили майже сорок п’ять років разом. А так я вже п’ять років без нього, не стало його і на душі так сумно. А в нас таке кохання було. Як в перше його побачила про все на світі забула, одразу відчула моя людина.

- Прийміть мої співчуття.

- Дякую, тобі дитино, ти так вибач, що я тобі оце всі свої проблемами голову звалила.

- Що ви все добре, мені цікаво, справді, дуже і час швидко пройде, поки до Києва доїдемо.

- Що я все про себе та про себе, ти мені ось що розкажи на кого навчаєшся ?

-  На web дизайнер.

-  Я стара вже і не знаю таких слів. Подивись, що придумали дизайнер та ще як ти там сказала web.

- Ніяка ви не стара, а web дизайнер - це фахівець, який займається створенням візуального оформлення та структури веб-сайтів та інтернет-ресурсів.

- Це, ти для мене такі не відомі слова говориш.

- Ну якщо по простому, то я займатимуся створенням зовнішнім виглядом сайтів в Інтернеті. А поки ще вчуся.

- Оцей ваш Інтернет для мене темний ліс. Головне , дитино, щоб тобі подобалось.

- Подобається! – говорю впевнено та з посмішкою.

За розмовою з бабусею не помічаю як швидко приїжджаємо вже до центрального вокзалу Києва. Погода тут на багато краща ніж вдома. Хмарно, але хоча б без дощу та грози.

 Центральний вокзал. Навіть через скло бачу, як тут людно. Тут завжди так. Стукіт колес від валіз навіть чую. Тут хтось приїздить, хтось навпаки від’їдає. Тут проводжають і тут же зустрічають. Тут є сльози розлуки та сльози радісної зустрічі. Сміх. Тут багато емоцій, які важко описати. Я люблю спостерігати за людьми у хорошому розумінні слова.

Прощаюся з Марією Федорівною, яку зустрічає донька з чоловіком. Забираю свої речі та викликаю собі таксі. Поки чекаю машину у додатку відслідковую, що має бути з хвилини на хвилину. Пишу мамі повідомлення, що вже у Києві, зателефоную як буду в гуртожитку, після того як розкладу всі речі, яких у мене не мало.

Біля гуртожитку опиняюся за двадцять хвилин. Водій потрапився хороший допомогає навіть валізи по сходах занести.

- Доброго вечора, Галино Григорівно, – вітаюся з консьєржкою на вході та показую пропуск, але і так знаю ця жінка пам’ятає кожного студента в обиче, а їх на хвилинку більше тисячі. Не здивуюся, якщо вона на кожного ще і анкету пише. Що їсть, що п’є, о котрій приходить та йде. Через її пост навіть миша не пробіжить.

- Литвин, а я саме чекаю когось з вашої кімнати – одразу з наїздом жінка. Вона строга, але якщо з нею по доброму, то вона так само у відповідь.

- Навіщо, щось трапилось?

- Ти ще й питаєш, знущаєшся з мене. Хто курив у вас вчора на блоці, біля вашої кімнати – наголошує - що спрацювала пожежна тривога. Вам, що мало відведених міст, весь поверх своїм димом провоняли. Дихати нічим.

- А чому ви вирішили, що це хтось з нашої кімнати? – прикольно, не встигла у кімнату зайти, як вже наїзди на мене – Наскільки я знаю там лише Катя, а вона точно не має такої шкідливої звички. Інші дівчата ще не приїхали, завтра мають. А я якщо, ви помітили, тільки ось приїхала, то навіть не знаю хто вже є на блоці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍