Марина Гриміч - Фріда

багатою людиною і починає жити за штампами життя заможної людини (тобто ресторани, казино, дівчатка), навіть гадки не маючи, що ці штампи і розваги створили ми, справжні ділки, для таких, як він, аматорів, аби позбутися конкуренції. Ми самі вкладаємо гроші в індустрію розваг, заманюючи туди наших конкурентів. Такий новоспечений «багач» починає відвідувати казино, ресторани, нічні клуби, інші заклади, там садить не лише гроші, а й здоров'я. Він садить там свою пильність… Саме тому, мала, в нашій справі, хто рано встає, тому — що?

— Бог дає!

— Правильно! От тобі й перший урок від Маджаряна…

…Чому в цьому місці, в цьому домі-древі так часто згадується Маджарян? Торгова, 4 — це ключове місце її життя, навіть його матриця. Маджарян — це ключова фігура її життя і в певному значенні — матриця її поведінки.

Ірина обернулася спиною до вікна і обдивилась кімнату. З кожною хвилиною вона ставала все дедалі більшою. І це її лякало.

Бо вона пам'ятала цю кімнату геть порожньою. Ця порожнеча асоціювалася в неї з однією фразою: «з конфіскацією майна». Пані Ірена сиділа на стільці, тому самому, на якому тепер лежить Ірчин мобільник, сива, сліпа і дивилася невидющим поглядом у вікно.

— Мишко, це ти?

— Я. А як ви мене пізнали?

— По запаху. В тебе неповторний запах. Здоровий запах успіху. Ти вже розбагатіла, як мріяла в дитинстві?

— Ще ні. Я тільки на третьому курсі.

— Згадаєш мої слова, ти будеш дуже багатою. Мене мій ніс ніколи не обманював.

Ірина підійшла до неї і поклала руки на плечі.

— Ірусю, ти мене пробачила?

— Так.

— Тільки тепер?

Ірина промовчала.

— Я питаю: ти пробачила мене тільки тепер, коли бачиш таку жалюгідну бабу?

— Так.

— Я так і знала. Мишко, коли я помру… Та ні… Нічого…

Ірині, цій, уже старшій Ірині, дуже захотілося дізнатися, що тоді недоговорила пані Ірена, яким було її останнє бажання?

Стало прикро, що під час останньої розмови з Жевуською вона не змогла перебороти в собі образи на пані Ірену. А по суті, та мала рацію, коли заборонила шістнадцятирічним Ірині та Андрію одружитися… Що б із того вийшло?

Але тоді, в шістнадцять, не було солодшої мрії, аніж стати Іриною Жевуською… Ще однією Іриною в їхній сім'ї. Ще однією трояндою роду Жевуських!

Саме про це, а не про Андрія, милого інтелігентного хлопчика, маминого сина, мріяла Ірка, коли вперше в житті пізнала смак плотського кохання. Не він, голубоокий поляк, а його мати — красива, щаслива, розкішна — стояла у неї перед очима, коли несамовитий біль роздирав її. «Нічого, — думала вона, — потерплю… Зате потім… Потім я стану Жевуською!»

… Ірина знову вийшла на балкончик і подивилася вниз, у двір. Їй хотілося побачити сходи, які вели у підвальчик. Вона перехилилася через перила і побачила, що вони засипані, як і, напевно, весь підвальчик. Дивно, якби було інакше. Нема більше того підвальчика. Нема місця, де вона отримала перший сексуальний досвід. Досвід, який не мав ні присмаку першого кохання, ні аромату пристрасті. Це був досвід закомплексованої дівчинки, яка хоче піднятися над тим, ким була дотепер. То було рішення дуже тверезої шістнадцятирічної дівчинки, котра усвідомлює, як можна використати близькі стосунки з чоловіком. Це бажання змінити себе до невпізнанності… Щоб ніхто більше не зміг їй кинути в спину саркастичне…

— Фріда! Фрі-і-і-да-а-а!

Ірина здригнулася. Це був той самий голос — голос божевільного з того світу.

Вона перехилилася через перила балкону.

Там стояв сивий, але ще не дуже старий чоловік з розпростертими руками і посмішкою юродивого. На його голові стирчав їжачок, а на запалих щоках — чотириденна сива щетина. Очі були очима юродивого.

Обоє завмерли, впершись поглядами один в одного. Зоровий контакт тривав цілу вічність… Ірина відчула, що юродивий просто висмоктує її енергію через очі, вона відчула дикий біль, запаморочилася голова, вона відсахнулася від поручнів балкона і закрила рукою очі. В останню мить перед нею промайнула картина: пацан з розбитою головою в придорожній сірій пилюці. Юра… Це був він…

«Все! Спокійно! Це сталося давно. Час заліковує всі рани. Термін давності перекреслює злочин. До того ж, він сам спровокував… І за це поплатився… Що я мелю?… Бідний хлопчик!… Все життя змарновано!… Господи, та немає на мені ніякої вини! Такі дитячі бійки відбуваються споконвіку! Діти билися в усі часи і завжди битимуться! Це випробування, через яке мусить пройти кожен хлопець. Без цього його просто не поважатимуть. Інакше він не стане своїм у дворовій компанії. Через криваву бійку мусять пройти всі, і, звичайно, не всі виходять з неї неушкодженими… Когось пронесе, а когось — ні… І взагалі, це була не я, а Фріда… Не я — Фріда… Фріда — не я… Не я…»

Ірина різко розплющила очі. Їй захотілося, щоб зорові відчуття припинили цей внутрішній монолог. Вона повільно підійшла до краю балкона, обережно перехилилася. Унизу не було нікого.

«Слава богу!»

Ірина сумно подивилася на колишнє помешкання Жевуських. Їй більше не хотілося туди заходити. Вона подумки попрощалася з ним і рушила вздовж балкона до сходів, що вели вниз. Треба було нарешті закінчувати цю чудернацьку історію. Вона йшла повільно, оглядаючи згори всі закапелки і закутки дворика.

І тут під ногою рипнула дощечка… Ірина зупинилася. Її мозок пронизала блискавка. Ірина знала цей звук.

— Не зупиняйся, йди далі.

— Я спробую ще раз!

— Ти цього не зробиш, якщо не хочеш застряти тут навіки. Тікай звідси, поки не пізно!

— Я тільки ще раз ступлю на те саме місце, і більше нічого!

— Ти сама себе дуриш…

— Я навіть не повертатиму голову праворуч…

— Роби як знаєш…

Ірина зробила крок назад і стала обережно намацувати ногою місце, де була та сама дощечка… Якраз навпроти неї були двері до помешкання Берти Соломонівни Кац і Фріди.

Рип!

Так, це той самий звук. Вона знала його напевне: коли тікала до Андрія в підвал серед ночі, оминала її, щоб не прокинулася Берта Соломонівна.

До чого тут оселя Берти Соломонівни? До чого вона до оселі Берти Соломонівни? Невже вона там ночувала? Ночувала чи ні? Мабуть, ночувала, якщо пам'ятає такі деталі…

— Я тільки зазирну у вікно.

—???

— Я стільки років тут не була.

—!!!

— Я що, мала дитина?

— …

— Добрий день, Берто Соломонівно, як ви поживаєте?

Двері були замкнені.

«От і добре. Немає спокуси — немає гріха», — сказала собі Ірина, але рука автоматично полізла під підвіконня і витягла звідти