Марина Гриміч - Фріда

Цей ключ, великий і такий важкий… Він лежав на Ірининій долоні і спокушав її. «Відчини двері! — верещав він. — Відчиняй!»

Ірина майже наосліп запхала ключа в шпарину, трохи підняла двері, і вони легко подалися. Вона переступила поріг із заплющеними очима. У Берти Соломонівни, на відміну від інших помешкань, був маленький коридорчик, де стояв примус. На ньому вона готувала, коли сварилася з сусідами на кухні. Тому в цьому маленькому коридорчику завжди пахло гасом. Приємний запах дитинства. Чому приємний? Мабуть, тому, що асоціювався з їжею. Ліворуч на стіні стояла вішалка для одягу.

Ірина не розплющувала очей. Три кроки по діагоналі праворуч — і будуть двері в кімнату. Вони теж легко прочинилися. Тут у Берти Соломонівни була вітальня. Вікна, як і в інших помешканнях, виходили на загальний балкончик. Чотири кроки до вікна, на вікні фіранки з тюлю. Берта Соломонівна принципово не купувала синтетичних фіранок, а до вибору тюлю підходила дуже вимогливо.

Ірина підняла руку, щоб піймати шматочок фіранки, і… їй вдалося вхопитися за китиці. Не розплющуючи очей, вона сантиметр за сантиметром просувалася вгору по тюлю, намагаючись розпізнати узор. В її голові роїлися десятки варіантів компонування візерунка, вона намагалася згадати, яким же візерунок був насправді. Але марно. Ірина не витримала і розплющила очі. Так, та сама. Старенька, пошарпана, з дірочками, вона була тією самою фіранкою. Як дивно… Після смерті Берти Соломонівни тут, напевне, жили інші люди. Якщо вірити власникові «жигулів», Фріда не з'являлася тут приблизно з того часу, що й Ірина… Отже, тут хтось жив? Чи не жив? Невже ці оселі переходили до нових мешканців з меблями колишніх? Чому ті їх не викидали? Невже їм комфортно було жити з духами колишніх мешканців? Адже ніщо так добре не зберігає минуле, як меблі…

У кімнаті було порожньо. Окрім фіранок, тут ніщо не нагадувало про колишню присутність Фріди і Берти Соломонівни. У Каців була лише одна кімнатка.

Цікаво, а де в них були потаємні дверцята? Ірина озирнулася — ніщо не нагадувало про їхнє існування. Всі стіни були рівненькі, та й сама вона не пригадує, щоб у котрійсь із них були двері… Це трохи бентежило, бо для Берти Соломонівни — не стільки для неї особисто, скільки як для директорки комісійного магазину, королеви антикваріату й секонд-хенду — вони були необхідними.

Ірина змусила себе пригадати той випадок, коли опинилася з Бертою Соломонівною біля «святая святих» — місця, де переховувалися її скарби. Як же вони туди добиралися? Якою дорогою? Усе стерлося з пам'яті: Ірина пригадувала себе вже в підвальному приміщенні. Вони довго йшли якимось лабіринтом… Так-так, і Берта Соломонівна тоді ще пожартувала: «Фрідочко, дєточко, щоб не заблукати тут, співай: „Три шага налєво, три шага направо, шаг вперьод і два назад!“» Отже, вони були з Фрідою! Це логічно! А до чого тут вона, Ірка? Ірці тоді не було страшно — так упевнено й спокійно поводилася в тих катакомбах Берта Соломонівна. «Тобі не страшно тут, ба'?» — «Я тут виросла, дєтка! Я тут кожен камінчик, як свої п'ять пальців знаю!»

Нарешті вони підійшли до ряду дверей з навісними замками. На них були вибиті номерки квартир, щоправда, не по порядку. Стояв там і номер їхньої квартири — шостий, але Берту Соломонівну він не цікавив. Натомість вона зупинилася перед металевими дверима, на яких було написано: «Щитовая. Не влезай — убьет!» Під назвою, як і годиться, було намальовано череп з двома перехрещеними кістками.

Берта Соломонівна витягла з кишені халата ключа, навіть не ключ, а якусь відмикачку, і легко відчинила «щитову». Звісно, ніякого електричного приладдя там не було. І не могло бути. Там відкривався ще один, геть незбагненний простір…

…Ірина струснула головою. Її немов ошпарило. Берта Соломонівна показала їй те місце навмисно! На випадок відсутності Фріди! Нісенітниця, звісно, але це факт! І якщо її, Ірину, сюди занесло, отже, це не просто так, у цьому є свій сенс! Кожна година робочого часу Ірини коштує величезних грошей… Її сюди завів бог ґешефту, не інакше!

Ірина, вже дорослою і працюючи менеджером на фірмі Маджаряна, забувши майже все, що стосувалося дому-древа, все-таки пам'ятала до дрібниць легенду про привид ґешефту, почуту від Фріди. Якось, заїкнувшись про неї Маджаряну, вона з безмежним подивом відкрила для себе, що він її також знає! Його, в свою чергу, просто шокувало, що жовторота менеджерка теж знає легенду! Він довго допитувався, за яких обставин вона почула цю легенду, а після того довго про щось розмірковував.

Пізніше Маджарян зізнався, що, за давнім вірменським торговим віруванням, цю легенду не розповідають абикому. Це свого роду таємні знання, які передаються обраним, яких бог ґешефту визначає сам. І являє він ці знання у найнесподіванішій формі.

Власне, саме після того випадку, коли Ірина напівжартома дала зрозуміти Маджаряну, що втаємничена в легенду про ґешефта, він переглянув своє поблажливо-іронічне ставлення до неї, а згодом почав придивлятися, прислухатися, спершу обережно, а згодом більш наполегливо втаємничуючи її в секрети простих, складних і, нарешті, супер-складних операцій, що їх можна було порівняти з хитромудрими шаховими партіями. Врешті-решт (Ірина знала це напевне) саме це стало вирішальним чинником у рішенні Маджаряна вести з нею спільний бізнес.

Ірина вже не сумнівалася: вона мусить знайти схованку Берти Соломонівни! Саме для цього дорога привела її сюди!

Ірину охопила лихоманка. Вона нервово міряла кроками кімнату, намагаючись зосередитися і знайти хвостик тієї ниточки, який приведе до тієї «щитової». Вона вискочила на загальний балкон, перехилилася через поручні і почала пожирати очима флігельки, двері, сходинки, які могли б туди вести. Ось засипаний вхід у підвальчик, підвальчик її першого сексуального досвіду. Але сховок Берти Соломонівни був не там. А ось двері, що вросли в землю… Що то за двері? Ці двері… ці двері… ці двері… Вона згадала! Ті двері були «офіційним входом у підземелля» — для жеківців і міліції. «Офіційний» підвал являв собою досить велике чисте приміщення з електричним освітленням, де були розташовані в ряд дверцята з навісними замками і, на відміну від таємного підвальчика, тут була правильна нумерація — 1, 2, 3 і так далі… В офіційно зареєстрованому підвалі мешканці будинку зберігали консервацію, велосипеди, санки, тобто все, що зберігають звичайні мешканці звичайного будинку в звичайних коморах. Але той, таємний, підвал був незвичайним… І дістатися туди було не так уже й легко…

Ірина знову кинулася в кімнату і стала простукувати кісточками пальців стіни. Ніде нічого…

— Фрі-іда!