Марина Гриміч - Фріда

до Києва, вона була шокована, коли дізналася, що ґранат червоного кольору… Ґранатовий колір тітки Ірени був тим, що називається тепер індиго, або, по-простому, волошковий. Ірка не могла уявити собі жінку, яка б носила білизну такого кольору. І якось вона не втрималася і запитала-таки: «Тьотю Ірено, а хто носить білизну такого кольору?» — «Каріна!» — розсміялася вона і з цікавістю подивилася на неї. — «А я дивувалася, чому ти так пильно розглядаєш ці рульончики? Ось про що ти думаєш! З тебе будуть люди!» — сказала пані Ірена і погладила дівчинку по голові.

Так, тільки Каріна Варданян могла носити білизну такого кольору. І не дивно, адже шовк, атлас, нитки, бісер, стрічки привозив пані Ірені саме дядько Рафік. Коли він повертався з далекої мандрівки і входив через арку в двір дому-древа, то кричав: «Караван прибув!» І починав разом з таксистом вивантажувати валізи, ящики, мішки…

«Ти — східний чоловік, — казала йому тітка Ірена. — В цьому твоя прєлєсть!»

Ірка підслухала цю розмову, коли робила з Андрієм математику.

Вона запам'ятала той довгий смачний поцілунок, який подарувала своєму сусідові пані Ірена. Він пахнув східними солодощами і прянощами, трояндовими пелюстками й жасминовою водою. Напевне, той запах долинав від тих полотняних мішечків і екзотичних баночок, що стояли на трюмо, але Ірці хотілося вірити, що це був аромат поцілунку…

Як вона хотіла стати схожою на пані Ірену!

Ірина із заплющеними очима намагалася пригадати ще щось із побуту Жевуських. Щось таємне і небезпечне було в тих спогадах… Щось таке… адреналіномістке… Що ж то за таємниця? Як знайти дверцята до неї?

Дверцята! Так! Саме дверцята! Адже двері — суттєвий елемент дому-древа. В ньому було багато дверей, але ще більше — потаємних дверцят.

— У кожній родині, яка себе поважає, мають бути потаємні дверцята, — казала Берта Соломонівна. — Без них життя родини стає справою публічною, або, як тепер кажуть, колективним достоянієм. Не вір, дєтка, тим, хто вважає соціалістичну сім'ю ідеалом.

Так-так. Саме потаємні дверцята. Вони були і в цій оселі.

Ірина вже вкотре встала зі зручного крісла-гойдалки і, освітивши собі шлях мобільником, як сновида, посунула в тому напрямку, де були потаємні двері. Вона почала обмацувати стіну, однак ніде нічого не було. Мобільник згас, вона знову натисла кнопку, щоб освітити стіну. Нічого нема. Не може бути! Дверцята мають бути десь тут. Вона почала, немов у лихоманці, здирати старі шпалери зі стіни, і нарешті побачила сліди замурованих дверей. Ірина притулилася щокою до стіни і заплющила очі…

Тітка Ірена, завжди привітна, весела й безтурботна, оберігала ті дверцята, мов левиця. Вони завжди замикалися на ключ, навіть… навіть коли хтось там був… Так-так… Тітка Ірена носила туди їжу на таці… Так-так… А ще… Ще дядько Збігнєв часом пропадав на цілий тиждень, хоч і не виходив з дому… Це помітила Берта Соломонівна. Значить, Ірена там його замикала. Для чого? Він що, був божевільним? Та ні, звісно! Звідтіля чулися чоловічі голоси. Досить глухо, але ж Ірка їх чула. А от Андрій не чув. Чи просто вдавав, що не чує…

Андрій, Андрійко, Анджей…

Господи боже, вона згадала! Так, це воно!

Якось Ірка прийшла до Жевуських робити математику. Вона мала математичні здібності й феноменальну пам'ять на цифри та формули, а Андрій був типовим гуманітарієм. От пані Ірена й заманювала до себе Ірку: послуги Анджеєвої однокласниці коштували дешевше, ніж репетиторові, тим більше дівчинка відпрацьовувала Іренині подарунки і у школі на контрольних: вона розв'язувала одразу два варіанти — для себе і для Андрія…

Так-так… Ось Ірка прийшла до Жевуських… Тихенько прослизнула у вітальню… Дім-древо привчив її ступати тихо й обережно… Андрій стояв на колінах і цілував материну руку, а пані Ірена плакала:

— Побожись мені Маткою Боскою, що ти ніколи в житті не візьмеш в руки карти!

— Клянусь, мамо!

Вона поцілувала його в маківку і крізь сльози прошепотіла:

— Фарт не передається від батька сину, тільки через два покоління, розумієш?

— Розумію, мамо!

Ірка збагнула, що її присутність у той момент була б небажаною, і тому безшумно вислизнула з оселі Жевуських.

«Отже, пан Збігнєв був картярем, професійним картярем».

Ось чим можна пояснити, що пан Збігнєв зникав на тиждень, не виходячи з власної оселі… Ось чим можна пояснити те, що меблі Жевуських частенько «подорожували» від них до Берти Соломонівни або Соболєвих, а за якийсь час — назад, ось чим можна пояснити слова Ірениної матері, що «за Жевуським ти будеш, як у Бога за пазухою»… Але чи мала рацію стара полячка? Хіба можна оте життя на вулкані, яким жили Жевуські, назвати «Божою пазухою»? Хто знає? У тій нудній, одноманітній і стандартній радянській дійсності гострі різнополюсні відчуття справді могли видаватися щастям…

Це теж було однією з причин, чому звідси, з Торгової, 4 майже ніхто не хотів виїжджати. Люди були тут щасливими…

Ірина підійшла до вікна. Надворі почало світати… Будучи жайворонком, вона безпомилково визначила: четверта година ранку.

Ірка стала жайворонком не зразу. Точніше, вона примусила себе такою стати. Під впливом Маджаряна. Він якось сказав, що його бізнес любить ранок. Ірці не треба було повторювали двічі. І її бізнес теж полюбив ранок. Якщо казати точніше, її та Маджарянів бізнес вимагав свіжої голови саме вранці. Саме вранці найчастіше виникала потреба в блискавичних і точних рішеннях, тоді, коли суперник, виснажений нічними клубами, професійними дівчатками й казино, був найбільш вразливим і нездатним до опору: «Береш його голими руками!» — вчив її Маджарян. Саме для цього він вкладав гроші в ігорний бізнес і нічні клуби, хоч сам туди не ходив. Він лише заманював до своїх закладів конкурентів. Це був точний і продуманий хід.

Ірина пам'ятає, як Маджарян, розвалившись у м'якому фотелі, попихкуючи сигарою, розповідав їй:

— У радянські часи, часи тотальної державної власності, не існувало приватного бізнесу, тож щойно з'явилася зручна нагода, першими присмокталися до цієї сфери ми — вірмени, греки, євреї — чисті чи напівкровки. Тобто традиційно торгівельні народи. І виживаємо ми у бізнесі краще, аніж спадкові землероби і скотарі. Напевне, тому в нас зазвичай не «пливе дах», коли ми стаємо багатими. Ми отримуємо прибуток і моментально вкладаємо його в нову справу. Ми точно знаємо, що таке багатство. Багатство — це коли всі гроші працюють, а не коли не знаєш, що з ними робити. Ваша ж слов'янська натура, якщо береться до справи, то, отримавши перший великий навар, чомусь вважає, що саме він і є багатством. Щасливчик уявляє себе