Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Я занотовував там форми псів, котів, мандрівних торговців, дикі візерунки, які на стінах будинків під сліпучим сонцем рисують тіні ліхтарів і кутих балюстрад; я відтворював лінії кінської спини, білий полиск на вичищеному заді коня, шорстку шерсть мула, спільне зусилля гілок, що опираються осінньому вітру; форму носа та чола матері, згорбленої над п’яльцями, або серйозне, зосереджене обличчя кухарки, якщо вона знаходила мить мені попозувати. Я не вів щоденник, оскільки думав, що молодий хлопець у моєму віці не має надто багато цікавого розповісти про світ — але може відтворювати, нотувати, записувати його прекрасне, захопливе багатство, від найменшої краплі води на тарілці до гірських пасем. Мені здавалося це само собою добрим.

Я волів не показувати ці рисунки старому — для нього те, що не повнилося відьмами, насильством і брудом, не було цікавим; але якщо він тільки помічав, що я рисую, то підходив, кривився і говорив, наприклад, таке: «Ну, роззяво, схожості ти не січеш, хе-хе, ну, поглянь-но, — і креслив рисунок грубими темними лініями, — тут ніс, так, а тут, дивись, яке воно темне, а тут рука світиться на чорному сукні…». Йому здавалося, що він покращує рисунок, а мені — що безповоротно його нищить. Він віддавав мені його з посмішкою, немовби відчував, що показав правильний шлях; а я дивився на ці чужі, різкі риси, й у мене зволожувалися очі: що це за брутальний шрам іде через щоку, надаючи їй начебто «правдивішої» форми! Що за гидотні мішки навколо ока? Де поділася вся краса й чарівність — що ж, якщо дещо порушені пропорції? Де гладкість і шарм деталей — точно вирисуваний кант мережива та пасма волосся?

розповідає Франсиско

Він рисував як баба. І взагалі — ріс і все дужче нагадував бабу; срака в нього стала широкою, як у дівулі, яку вже можна виграти, голос начебто зірвався, але не змужнів; я знаю, бо запитував у Пепи — він нібито тільки пищав якось так зойкливо, слабенько… я бачив це навіть по його очах, коли він щось говорив. Урешті-решт, щоби додати йому сміливості, я кричав йому: «Агов, тріснута дудко!», що його зовсім не смішило, бо він узагалі став таким дратівливим, що його взагалі не тішили жодні жарти, особливо, коли вони стосувалися його самого. Він, знай, снував по дому, вічно занурившись носом у книжку — блідий, нездоровий. «П’яльці, — казав я, — тобі тільки п’яльців бракує, якраз для тебе!» Він не вмів ані нормально їздити, завжди сидів на мулі або на коні, як лялька, ані не хотів ходити на бій биків — уникав мене, ховався по кутках, мабуть, ганяв там лисого і ставав від того щоразу блідішим.

Іноді я несподівано зустрічався з ним десь у домі й міркував: чи це насправді мій син, ота надія роду, онук того позолотника, котрий, як треба було, ставав простим селянином і обробляв жінчині ґрунти у Фуендетодосі; син того художника, який знав герцогинь, деяких навіть близько, і королів великої імперії, що дозволяли йому ходити з ними на полювання, цілувати їм руку й залишатися в таких дружніх стосунках, наскільки це взагалі можливо? Чи, на жаль, єдиним спадкоємцем отих двох судилося стати цьому вишкварку, цій дівулі, цьому плюгавцю, в якому на двадцятому році почало тут і там наростати сальце, який тільки випасав дупу, ледарював, блідий, як стіна, совався по кутках і ні бе, ні ме; оце створіння? Звідки це, чорт забирай, виродилось; як отой гарненький хлопчик, найпрекрасніше видовище Мадрида, обернувся в цього жалюгідного трутня?

Баби, йому треба було баби, щоб він сам на бабу не перетворився; а він до курвів не ходив, до дівчат свого стану не залицявся, на тих, хто вищі за станом, не зиркав; я не бачив, щоб у нього й очі загорілися. Бодай раз. Ні. На жодну. Ні на що, зрештою — немовби мав усередині себе якогось страшного паразита, який висмоктує всю радість життя, всі чоловічі сили. Я навіть думав, що його в школі якийсь збоченець схопив, може, вкоськав і перетворив на бабу? Або хлопець його віку? Щось, що траплялося іноді між ровесниками в якомусь темному закамарку, а потім росло, як чиряк, і розливалося трупною отрутою на все їхнє життя. Я чув про такі випадки, про міцних, сповнених сил чоловіків, які замолоду отруєні таким паскудством у шкільному класі, все життя віддавалися почуттям до якогось хлопчиська. Як ті гусенятка, що сприймають за гуску перше живе створіння, яке побачать, щойно вилупившись із яйця; такі можуть пов’язати справжню радість від облапування тільки з отим першим, з яким вони під столом обмацували одне одному пісюни, а тоді лягали в підвалі, викравши ключ, на якийсь запліснявілий мішок і парувались, як тварини; о, я чув такі історії про чоловіків, які мали потім жінок — і шльондр, і дружин, і які робили дітей і були шанованими мужами, що зразково виконували обов’язок подружнього злягання, та все ж регулярно, нестримані, їхали до своїх зіпсутих друзів, якщо можна назвати «друзями» паскудників, що штовхають цнотливого у гріх, і довгі роки вдавалися до найогидніших речей, не маючи сили звільнитися від цього баласту, бо проникла в їхнє тіло отрута наказала їм думати, що вони кохають не свою дружину й усіх жінок, які пройшли через їхнє ліжко, а якогось хлопця, що сидить у темному кутку під підвішеною до стіни каструлею і пристрасно смикає свого пісюна, — навіть якщо з роками хлопець перетворився на чоловіка із зарослою волоссям спиною і табакою, як у мула.

Чи було воно так? Хто там знає, я не гончак, у дупу йому не зазирав, а в голову й поготів, бо як це зробиш? Що в його голові було, те й було, не моя справа — але наближалася двадцятка, і коли я отак дивився, як малий занепадає, то серце моє краялося від жалю. Пепа писала мені, лежачи на своїй половині ліжка: «Заспокойся, не шукай у кота п’ятої ноги, такий він уже є, такий народився. Він завжди був тихою дитиною і тихим залишиться, — вона, здається, ніколи не писала аж так довго, — благословенні смиренні. Чому ти заповзявся зробити з нього такого самого звіра, як сам, — на цих словах вона мені дряпнула груди, — ти теж завжди таким був,