Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

я переконана. Одні такі, другі інші, дай Хав’єрові жити». Жити. Якраз я й хотів дати йому жити, хотів дати йому життя, влити в нього життя. А для нього бої биків були нудні й відразливі, до борделю піти зі мною він соромився, а коли я його припер до муру, він сказав, що це гріх і сповідник йому заборонив. «Слухай сповідника, бовтунець без яєць, — крикнув я, — а не батька, і виграєш від цього»; я вийшов, гупнув дверима і побрів до борделю сам, але мені того вечора якось не пішло і я повернувся додому дуже швидко. «Пепо, — сказав я, — треба оженити малого, бо він нам змарніє дощенту». А вона кивнула й написала: «Як треба, то треба. Тільки пам’ятай, Франсиско, добра дружина — не трава, всюди не росте, варто спочатку пошукати».

Але що вона там знала; не треба було спеціально шукати, наступного дня я написав до Мартіна Ґойкоечеа, чи ота його Ґумерсінда увесь час на виданні. На виданні. «Ну, то гайда!» — сказав я собі, й за місяць оголосили про заручини.

розповідає Хав’єр

Вона була навіть гарненька. Тиха. Ми прийшли в гості, я старався виглядати якнайкраще. Приглядався до її волосся — густого, кучерявого, зібраного ззаду і скуйовдженого над чолом. І до губ. У неї були гарні губи. Пухкі. Вони нагадували щось приємне на дотик і тепле, як подушечки на котячих лапках. Ми не говорили багато, бо все було обговорено і без нас.

розповідає Франсиско

Чи ця вулиця і ця парафія бачили колись таке весілля? Маю сумнів. Ґойкоечеа сидять на грошві, працюють з грошвою, бо що ж то воно таке — робота купця — як не купив-продав, купив-продав, обдурюючи при цьому лохів. Але навіть на них, я виразно це бачив, церемонія справила належне враження. А тим паче пишнота нашого дому.

Церква вся прикрашена, свічок стільки фунтів, що краще про це не думати, світло, немовби сидиш просто неба, ладану вдвічі більше, ніж зазвичай, аж дехто скаржився на сухість у горлі. Моя Пепа в сукні, яку сама собі шила останніми тижнями, вся іскрилася діамантами, блищала золотом; кожен її рух був багатоликим мерехтінням — так, що її пристаркувате тіло в той один день здавалося осяйним. Як молоде.

Ми йшли процесією з церкви додому, радісні, а в неї сльози капають з очей — ну, думаю я, цю нещасницю вже нічого не врятує. Знай собі плаче: від горя — плаче, від радості — плаче, рятуйся хто може, бо потонемо. Вдома те саме: легко відкоркувалися пляшки, слуги тільки на кухню і з кухні, музика грає, а Пепа з найбільшою охотою сховалася б десь, залізла в шафу, у сховок.

Гості сиділи на патіо за довгими столами, що вгиналися від їжі — і це зовсім ніяка не поезія, по суті: один зі столів провалився під тягарем полумиска з поросям. Я дивлюся, що всі раптом обертаються, бо гуркіт був страшенний, самих тарілок побилося на дрібний мак десь із дванадцять. Я теж обертаюсь — і справді, порося на землі, вино стікає по зібганій скатертині, пес допався до розкиданих ковбас — одне слово, голландський живопис. «Нічого не трапилось, — кажу я, — на щастя молодої пари!» Бо треба показати щедрість, принаймні на весіллі.

Регулярно хтось підходив і писав на аркуші, що хотів би, аби я провів його по дому. А мене й не треба було двічі просити, особливо коли просили родичі та знайомі, які нескоро мали б нагоду відвідати нас наступного разу і потішити око моїм щастям — хоча декого, правду кажучи, скоріш душила жовч, побий їх грім. Ах, мене щось несло, викидало в повітря, наче феєрверк, коли я отак водив їх кімнатами, легким жестом показуючи картини і знічев’я кидаючи: «Тьєполо», «Корреджо» — голову дам собі відрубати, що для більшості з них це нічого не означало — і далі, до бібліотеки, де книжки, що з них деякі ще пахли свіжою друкарською фарбою, стояли від підлоги до стелі, як у палацах герцогів Осунських, герцогині Альба, графа Флорідабланки. Може, я й не прочитав усього цього, але в разі потреби завжди мав напохваті й античних поетів, і французьких трагіків, і італійських сонетарів; були в мене книжки про астрономію та метали, медицину та живопис, навіть про розведення бджіл. Усе це на мене тільки чекало, готове, кожна книжка, немов красуня з розсунутими ногами.

Я показував дві позолочені тарілки, на яких герцогиня послала колись Пепі зацукрений інжир і смажений мигдаль, примовляючи до посланця, щоб не смів їх забирати назад; потім Пепа десь почула, що Альба послала нам щирозлотий сервіз на дванадцять осіб — і добре, думаю я, нехай собі кажуть, хай їх лиха година поб’є, пропердись їм чорт у мордяки!

Кого легше обмовити за спиною, ніж глухого? Але мене однаково тішили й ті, що захоплювались, і ті, що заздрили, що я стільки маю і з легким серцем віддаю у власність синові та невістці. Я зупинявся і дивився крізь відчинене вікно на патіо: на оті ручища, що тягнулися за шматками курятини, хлібом, за пляшками, келихами, бачив, як по бородах стікав соус — яке прекрасне видовище! Ювелір Ісідро Вейсс, який відвертає погляд, коли йому докладають шматочки качки, абсолютно такий самий, як наш, нехай земля йому буде пером, стриманий небіжчик-король, який так соромився ненажерства, що, хоч і найняв спеціально неаполітанського шоколадника і наказав тримати у своїй палаті резервуари з кількома canadas[7] гарячого шоколаду, та час від часу подаючи знак, щоб йому долили наступне горнятко, відвертав погляд, удавав, що нічого не помічає, а потім мусить випити з увічливості, щоб не зіпсулось. Ота тітка, що борюкається з великим артишоком — справжня відьма, яка вириває вішальникові язика, цінний складник магічних варив. А опасистий дядько, капуцин, невже він не є всього лише зайвим наростом на величезній кишці, що безперестанку перетравлює? Якщо їм подати смажених немовлят, вони б