Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

обличчя дорослого, оклецькувата мордяка, а не оте солодке личко, яке ховалося у складках Пепиної спідниці.

І справді, соромно зізнатись, деяких жінок я також не пам’ятаю. Не знаю навіть, чи я мав Альбу — зрештою, цікаво, що це означає, мати її? Як інших жінок? Не смішіть мене. Це все одно, що мати хвилі або ловити в сіті хмарину, або вхопити пломінь.

Я мав із нею значно більше, ніж викачування у спітнілих простирадлах, зойки та сопіння, ніж липкість смердючих закамарків тіла: спільне переконання, що якби людина була лише людиною, а не системою титулів, власником майна, колекцією обов’язків і боргів перед Богом і королівством, ніхто б не був за нас щасливішим. Я казав би їй щоранку та щовечора «solo Alba», а вона — «solo Goya», замість цілого світу нам вистачило б невеличкого фільварку, де б ми жили, я в куртці та штанях majo, вона вбрана як maja, пара щасливих селюків, оточена дивовиддям, яке я безперестанку б малював, а вона — безперестанку цілувала й термосила за вуха.

Але ми обоє знали, що це бредня. Коли я намалював її в жалобі, то сказав: «Це не за твоїм чоловіком, це за мною». Вона подивилася на мене так, немовби готувалася розплакатись або розлютитися, закусила нижню губу й написала: «Життя занадто коротке. Намалюй мене в білому».

розповідає Хав’єр

Він приїхав з Кадиса лише з однією картиною — пані в чорному. «Герцогині вона не сподобалася, — промовив він, стоячи на столі в майстерні і вбиваючи грубий гак у стіну, — а мені й поготів. Вона висітиме тут». Незабаром він наказав служниці принести досить велику шматину, щоб він міг її час від часу затуляти. «Коли мені захочеться зосередитись».

VI
Безсоромність

Той, хто проходить, бачить її тільки якусь мить — він обертається, і світло видобуває з густої чорноти його молодий, мало не дитячий профіль. Він зиркає. Якби він дивився свідомо, то знав би, чого очікувати, й відвернув очі швидше, а так мимоволі він зависає у своєму повороті трохи довше і бачить усе.

Молодша ще має всі зуби і її сміх можна назвати сміхом; та, в якої не залишилося навіть чорних пеньків, зжертих хворобою або вибитих ніжкою від стільця п’яним коханцем, — та з опухлим обличчям і сплутаним волоссям, може вже тільки реготати.

Передпліччя, що виглядає з-під рукава, закасаного, як до роботи, рухається плавно — темно-коричневе, воно засмагло на сонці й просто брудне. Тим брудом, що замащує все довкола: недомите волосся, зношену спідницю з грубо тканого полотна, сорочку, позначену з боку шиї коричнево-сірими смугами.

Звідти, де ми стоїмо, не видно суті справи — але беззуба, широко відкрита паща з малиновою намистинкою язика, що виблискує в кутику, доволі промовиста, аби зрозуміти стільки ж, скільки перехожий хлопець, який перед тим, як відвернути погляд, трохи довше приглядається до запханої під спідницю руки. Саме звідти навсібіч розходяться дрижаки, звідти випромінюється чутливість, саме ця рука, її наступні обертання, розтягує в посмішці губи молодшої жінки, яка тремтить одразу ж за спиною тієї (вона сидить так близько, що може відчувати її тремтіння стегном, яким торкається її міцного заду).

Той, хто проходить, бачить саме дно чорноти, початок, що криється у грубих складках. Він іще не знає, що взявся саме звідти, що звідти взялась уся решта світу — двері, до яких він прямує, здаються йому порятунком, він відвертає погляд, прискорює крок. Його жене подвійний сміх, хихотіння та регіт, змішаний із подвійним уривчастим подихом.

Ти, якому несила (Tú que по puedes). Серія «Капричос».

VII
розповідає Хав’єр

Авжеж, я рисував. І навіть малював. Попри вульгарність натурниць, попри уникання батька, його крики, вибухи його люті, коли щось у картині не виходило — негарно лягав колір, сходив попередній шар ґлізалі, з’ясовувалося, що рука занадто довга, хоча досі виглядала цілком достовірною — мене манило і до його майстерні, і до самого малювання. Я не любив усієї технології — перетирання пігментів, змішування із в’язальною речовиною, перевірки, чи консистенція не є занадто рідкою або густою, миття пензлів… Я завжди вважав, що живопис повинен бути гарним і чистим мистецтвом, а не чимось середнім між простацькою роботою тинькаря, нудною аптекарською точністю та приземленими обов’язками покоївки. Мені здавалося, що старий — із його бризканням, харканням, плюванням на підлогу, з його звичкою мастити брудними пензлями все, що стояло або лежало під рукою, з киданням брудного шмаття на землю і підніманням його, коли йому знову заманулося стерти надто грубе імпасто, але не хотілося шукати нову ганчірку — був якимось ошуканцем, що удавав справжнього художника, який повинен творити зі спокоєм, із нахмуреним чолом, у гарному багатому одязі, як панове та пані, яких він зображує на портретах; лінії повинні бути гладкими й гармонійними, кольори — приємними для ока, теми — приємними для душі.

Із часом я позбувся замилування вилизаними картинами Менґса і навчився цінувати те, що робив старий — шерехатість контурів, дикі зиґзаґи відлисків на вишивці, різкі контрасти, — однак його метод малювання дотепер вважаю відразливим; донедавна я прокидався іноді з кошмарного сну, в якому він бере щойно закінчену мною картину страшенно брудними ручищами й залишає на ній величезні масні коричневі плями, що їх неможливо усунути. «Пусте, пусте, — казав він завжди в цьому сні, — так навіть краще, трохи тіні з боків не завадить».

Від батька я успадкував звичку носити з собою зошит-ескізник; мій був завжди елеґантним і в повному порядку, оправлений у темний марокен із золотим тисненням вздовж країв.