Мері Роуч - Вояки

сухопутних військ скаргу щодо попередніх випробовувань за проектом ВІАМан. Ранді Коатс, директор проекту ВІАМан до 2015 року, розповідає: «Я цього ніколи не забуду. У середу, десь о сьомій, мені зателефонував полковник з Абердіну, де ми мали проводити випробовування, і сказав, що командувач відмінив їх. А в нас там три об’єкти та купа людей, що без продиху працювали над ними кілька днів». Брокгофф згадує: «Дехто вирішив, що його особисті почуття глибоко ображені». Її бос відвідав командувача та намагався пояснити, що створити сурогат людського тіла, не знаючи його реакцій, неможливо. А потім розлютився. Відміняти випробування останньої миті — не тільки безглузді витрати грошей, а ще й безглузді витрати тіл донорів. У п’ятницю, останній день до того, як розкладання тіл звело б нанівець результати, дозвіл на випробування все ж таки було отримано. Це, безсумнівно, була перша подія навколо дослідів з використанням мертвих тіл, у якій взяла участь така кількість дво- та тризіркових генералів.

Джейсон Тайс, який наглядає за польовими випробуваннями в проекті ВІАМан, зазначає, що в тій раптовій та дуже інтенсивній увазі, приділеній цьому питанню, була й позитивна сторона. «Керівництву розказали, яким ризикам вони піддають солдатів». Іншими словами, моїми: може, вони будуть трохи менше перейматися мертвими, а трохи більше — живими.

Негативною ж стороною шарварку стало запровадження нового, дуже тривалого дозвільного процесу. Протокол досліджень із використанням мертвих тіл мають узгодити керівник Дослідницької лабораторії армії та її наглядова структура — Командування з досліджень і розроблень. Звідти протокол направляється до начальника Командування з медичних досліджень і матеріального забезпечення, той, своєю чергою, передає його головному військовому лікареві армії, що направляє його в Конгрес, який має два тижні на ухвалення рішення. І тільки коли на цьому шляху ніхто не висуне заперечень, тоді, і тільки тоді, можна починати. Весь цей процес може тягнутися до півроку.

Іншим негативним наслідком стало недавнє впровадження політики «чутливого використання». Потенційні донори тіл повинні надати спеціальну згоду на дослідження чи випробування, серед яких можуть бути, як написано в документі, «удари, зіткнення, вибухи, балістичні випробування та інші деструктивні впливи».

Хто ж під таким підпишеться? Чимало хто. Іноді, каже Коатс, це люди, яким подобається ідея хоч щось зробити, аби допомогти зберегти життя військових. Це така можливість послужити своїй країні, не вступаючи до війська. Мені здається, є люди, які хоч і мають потяг до шляхетного ризику життям чи кінцівками заради високої мети, воліли б робити це, бувши вже мертвими. Більшість таких людей, за моїм припущенням, становлять ті, хто заповідає свої останки для інших вартих поваги досліджень, що потребують роботи з неживими. Коли вас не турбує, що студент-медик ретельно розсікатиме ваше тіло задля вивчення анатомії чи що хірург практикуватиме на ньому якийсь новий спосіб або випробовуватиме новий інструмент, то, ймовірно, ви не будете дуже заперечувати, якщо ваше тіло помістять на стенд вибухових досліджень. «Мені воно (тіло) вже не знадобиться, — таке типове ставлення донорів до своїх останків, — тож можете робити з ним усе, що вважаєте за потрібне, коли від цього буде користь».

Під час Другої світової війни це називали палубним ляпасом. Вибух підводної міни чи торпеди підкидав палубу вгору, моряки при цьому зазнавали трощення кісток п’яти. Подібно до того, як посттравматичний синдром іноді називають бойовою втомою, за цими словами криється дещо, що часто може призвести до життєзмінного стану. П’яткову кістку зламати нелегко, але ще важче її лікувати. За підрахунком, наведеним в одній давній статті, у медичних журналах обговорювали вісімдесят чотири методи лікування, серед них: накладення корпію з домашнім сиром, «милосердне нехтування», «використання киянки для відділення надколотих фрагментів», після якого йшло «мануальне формування» п’ятоподібної форми. Відтоді залишилося мало статистичних даних, та в одній зі статей вказано, що ампутацією закінчувалося двадцять п’ять відсотків випадків.

Вибухи під транспортерами знову привернули увагу військових лікарів до п’ят. Корпію та киянки змінили хірургічні втручання та скоби, але відсоток ампутацій став ще вищим — 45 %, згідно з нещодавнім оглядом сорока випадків. Частково проблема пов’язана не з кісткою, а з жиром. П’яткова жирова подушка запобігає стиранню шкіри об п’яткову кістку в нижній частині стопи. Це дуже щільний та волокнистий жир, подібного в інших частинах людського тіла немає. Унаслідок вибуху під днищем бойової машини ці жирові подушки ушкоджуються, часто такою мірою, що їх доводиться видаляти. Без жирової подушки ходіння викликає гострий біль. Коли внаслідок отруєння вітаміном А у дослідника Антарктиди Дугласа Мовсона[47] зі стоп злазила шкіра, він укладав її в черевика, на зразок амортизаційних устілок «Доктора Шола»[48]. Для нього це була єдина можливість іти далі.

Хіба не можна підкласти щось, що могло б замінити пошкоджені жирові подушки? Я розмовляла з хірургом-ортопедом Кайлом Поттером, який працює з такими пацієнтами в Національному військовому медичному центрі Волтера Ріда.

— Маєте на увазі щось на кшталт маленького силіконового грудного імплантата?

Насправді про імплантат я не думала, але погоджуюся.

— Ні, не можна.

Поттер пояснює, що грудні імплантати не розраховані на такі навантаження. Під час ходіння п’яткова кістка товче з силою, що дорівнює подвійній вазі людини, а під час бігу — четверній. Імплантат порветься та потече. У найкращому разі, каже Поттер, відчуття буде дуже дивне. Ніби хтось підклав у черевик грудний імплантат. А кому, крім Дугласа Мовсона, таке сподобалося б?

За півгодини монітори в бункері в прямому ефірі покажуть відео «палубного ляпаса». Ми вже всі тут, а підривники готують бомбу. У бункері майже нічого більше немає. Кілька мікрохвильових пічок для розігріву ґрунту (на них таблички «ТІЛЬКИ ДЛЯ БРУДУ»). Біля дверей — диспенсер із затичками для вух. Затички зроблено з пастельного спіненого матеріалу, нашпигованого блискітками. Здається, щоб мати змогу назвати свою продукцію «Spark Plugs»[49], виробникові треба було вдатися до якихось технологічних хитрощів. Годинник на стіні показує неправильний час. Хтось пояснює: «Ніхто не може придумати систему адміністрування для годинників. Ми не можемо переходити на літній чи зимовий час».

Ми стоїмо і дивимося на зображення на моніторах. Легкий бриз ворушить дерева за баштою. Хтось, у кого є нормальний годинник, починає зворотний відлік. Звук вибуху приглушений, більше завдяки відстані, ніж затичкам для вух. Адже ми за півмилі[50]. Ми бачимо, що вибух розкидав тіла. Але не так, як показують у бойовиках. Усе відбувається дуже швидко. Як і з автомобільними краш-тестами, подія турбує менше, ніж слова, які треба добирати для її опису.

Подію знімають зі швидкістю 10 000 кадрів за секунду. Відтворюючи 15 або