Мері Роуч - Вояки

вибуху під транспортним засобом вісь імпульсу проходить крізь тулуб вертикально, від п’ят до голови. «Здається, — лагідно сказала Брокгофф колегам, — цього не досить, аби рухатися вперед». Щоб довести це твердження, влаштували зйомку, для якої разом з «Гібридом ІІІ» у зоні контрольованого вибуху використали мертве тіло. У режимі сповільненого руху добре видно, що цей манекен створено не для таких випробовувань. Побачене можна було порівняти з намаганнями літньої людини з артритом наслідувати рухи на заняттях із зумби[42]. Коли руки мертвого матлалися, руки манекена ледь рухалися. Коли справжня голова рухалася вниз, голова манекена рухалася вгору. Стегна манекена піднімалися над сидінням лише на третину від висоти, на яку підскочили стегна мертвого, коліна майже не згиналися.

«Гібрид ІІІ» показував основні напрямки ушкоджень — стопи, нижні частини ніг, хребет, — але не міг надати той рівень деталізації, що був потрібен команді Брокгофф.

— Ми не знали багатьох нюансів щодо ступеня важкості травм. Нам потрібно було розуміти, у який момент ушкодження з виліковного перетворюється на щось таке, що змінить подальше життя людини, може зробити її інвалідом чи стане фатальним. Під час тестування нових транспортерів для нас було важливо саме мати можливість визначати такі відмінності. А такої можливості не було.

І в армії розпочали роботу над власним манекеном. ВІАМан (WIAMan — the Warrior Injury Assessment Manikin, манекен для оцінювання бойових ушкоджень) спеціально зорієнтований на підриви. До проекту залучено близько сотні людей (більшість з яких, як мені вдалося з’ясувати, ніколи не дивились шоу «Чудили» та й гадки не мають про Крихітку (Wee Man)[43]).

Розробляння ВІАМана почалося з того, з чого починають розробляння манекенів в автопромі,— з дослідів з використанням трупів, біоінженерних розробок, контрольованих вибухів різної сили, після яких проводять розтини з документуванням ушкоджень.

Щоб усе це робити, потрібно було спочатку збудувати дослідний стенд, щось таке, що могло б витримати вибухи під ним. Башта, як цей об’єкт коротко називають, стоїть на лугу поблизу того, що на мапі позначено як Беар-Пойнт (Ведмеже місце), а у відділі Абердінського полігону з вивчення дії вибухових речовин (Aberdeen Explosive Effects Branch) має назву «Експериментальна ділянка 13». По обіді я прямую до ЕД-13. Мертві тіла вже там, їх привезли день тому з біоінженерних лабораторій трьох університетів і розсадили на платформі башти. Деякі з них подорожували в модифікованому причепі для перевезення коней, на розчарування дітей, які витягували шиї, визираючи з авто у спробі вгледіти хвіст чи круп.

Цієї пори року ЕД-13 чудова. Сонце пізнього жовтня пом’якшує холод повітря та висвітлює білих метеликів, що пурхають навколо біоінженерів, зайнятих роботою. Галявина оточена дубами, що змінюють колір свого вбрання перед тим, як скинути його на землю. Піддослідні тіла теж одягнуті в осінні кольори. На одному з них помаранчеве трико з лайкри[44], ще один — у жовтому. Зараз вони, як дрімотні пасажири метро, обважніло сидять у своїх сидіннях, підборіддя опущені на груди[45]. Через те що на підготування знадобилося два дні, тілам довелося провести ніч на цьому лузі. Щоб захистити електроніку від дощу, на платформі встановили переносний навіс, а двоє охоронців по черзі наглядали з припаркованої неподалік вантажівки. Може, ведмедів у Беар-Пойнті більше й немає, але койоти там водяться, і ні смерть, ні лайкра їхню любов до м’яса не зменшать.

Під платформою є невелика ділянка з імітованими умовами Близького Сходу: ґрунт нагрітий і зволожений, як указано в протоколі. Послідовність і відтворюваність — ось основні елементи такої роботи. Пікап привезе кілька фунтів вибухівки С-4, тут її всі називають «загроза», десь о 14:30. О 14:45 біоінженери, дослідники та глядачі (такі як я) будуть направлені в бункер неподалік, поки «загрозу» закопуватимуть у підготований ґрунт і приєднуватимуть до неї дріт для детонації. Потім від баштової платформи заберуть дерев’яні сходи (щоб теслям не довелося робити нові після кожного випробування), і тричі пролунає сигнал небезпеки. Після цього «загроза» перетвориться на «подію». Башта, загроза, подія — наче карти з колоди таро.

Пополудні. Мертвих ще раз перевіряють, чи не порушилося підключення після тривалої подорожі. Сенсори, вмонтовані в кістки, збиратимуть дані та передаватимуть по дротах, прокладених по внутрішньому боці кінцівок та по хребтах, — така рукотворна нервова система. Як і в реальності, нерви йдуть до мозку, тут це — система отримання даних ВІАМан. Із потилиці кожного об’єкта виходить жмут дротів і входить у систему.

Після вибуху проведуть розтин, ушкодження задокументують. Саме ця інформація дасть змогу команді з оцінювання транспортерів інтерпретувати дані щодо навантажень, пришвидшень, деформацій, зареєстрованих сенсорами системи ВІАМан. Завдяки внеску померлих ВІАМан зможе прогнозувати, пошкодження якого типу і якої важкості можуть бути завдані цими силами різної величини за справжнього вибуху. Створення ВІАМана не завершиться до 2012 року, але вже тепер дані, отримані у випробуваннях із застосуванням мертвих тіл, можна використати для функції перетворення, чогось подібного до програми перекладу для «Гібриду ІІІ».

Тіла вже обережно розмістили так, що вони ніби сидять за обіднім столом із випрямленими спинами, для фіксування використали клейку стрічку. (Протягом наступних місяців дані збиратимуть із використанням реалістичніших положень тіла — з витягнутими вперед ногами чи, навпаки, підігнутими під сидіння.) Один з біоінженерів тримає голову мертвого, як це роблять у кіно перед поцілунком. Другий за допомогою тонкого дроту закріплює голову, щоб вона «дивилася» прямо, — але не дуже сильно, щоб не перешкоджати їй рухатися, це знімуть відеокамери, встановлені з усіх чотирьох боків у бункерах. На все є протоколи — кут, під яким мають бути зігнуті коліна тіл, як їхні руки мають лежати на стегнах, сила в ньютонах, з якою слід затягувати шнурки в їхніх черевиках.

Пасторальна тиша майданчика приховує напруження, з яким усі працюють, щоб вчасно все підготувати. На плече одного з інженерів сідає метелик, той не помічає. Сойки перегукуються (чи то так просто здається) зі звуками, створюваними розмотуваною клейкою стрічкою. Метушня науковців підкреслює незмінну нерухомість тіл. Вони скидаються на акторів чи репортерів, що непорушно сидять у гримерці під руками гримерів. Я ловлю себе на думці, що ці померлі люди цього свіжого осіннього дня роблять дуже добру справу. І живі, що їх оточують, вдячні мертвим за те, що вони погодилися зробити, — роботу, яку можуть виконати тільки вони, мертві. Не відчувати болю, не зважати на зламані кістки — це різновид суперсили. Мені спадає на думку, що обтислі костюми з лайкри виявилися дуже доречними[46].

Не всі зі мною погодяться. Хтось у Пентагоні 2007 року подав командувачеві