Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- Бодай послухаємо що він скаже! - мовляв я і брат беззвучно вилаявся. Він спохмурнів і стис губи. Але все ж таки погодився:

- Добре. Але диви, не ляпни чогось! 

Мабуть, він теж сподівався на обіцяну вечерю, як і я.

На кухні у величезній ватрі ревіло полум’я і щось неймовірне смажилось, варилось, готувалось на тому вогні. Від запахів я майже знепритомнів. Гаряче повітря заповнило легені, зігріваючи мене зсередини. Одразу поважчали повіки, закортіло заплющити очі і притулити десь голову.

Нас помітили. Одна з дебелих куховарок підозріло примружила очі, стискаючі у руці ножа; та побачивши Колодара разом із нами, відступила назад, у темряву підземелля. Майстер ворухнув рукою і нам видали тарелю з парою ще гарячих шматків смаженої дичини. Ми попрямували за окремий стіл у кутку кухні, де я із таємною насолодою притулився до теплої стіни.

Коли брат дав дозвіл, я намертво вчепився у свій кусень пальцями, та не зміг взяти його до рота. Майстер Колодар помітив це:

- Це вам, хлопці, попоїжте. Не хвилюйтеся, це не крадене, - мені здалося, чи він промовив це саме до мене? Я відчайдушно зашарівся і трохи не впустив стегно куріпки з рук. - Це мала б бути моя вечеря, та бачу вам вона більше стане у нагоді. Малий вже зовсім перепався на смик. 

Він простягнув тарелю с другим засмаженим стегном Родосвітові, і чекав поки той візьме її. Та брат не виказав жодного інтересу до їжі, хоча кивнув і подякував за обід. Він віддав другий кусень мені, і я зачаїв подих. 

- Дякуємо, майстре, - майже прошепотів я, повторюючи за братом. В голові трохи паморочилося від тепла і наїдків, що лежали прямо переді мною. Їжа була надто гарною аби відволікатися на теревені. Тож я їв і слухав. Якщо це був план брата як мене надовше заткнути - то він спрацював.

Колодар всміхнувся і знову мовив до нас, наче до старих друзів. Голос його тихо лився до наших вух.

- Я насправді радий, що бачу перед собою синів Мілоша. Який він був би щасливий, якби міг дізнатися що ми з вами врешті решт зустрілися. Колись давно ми з вашим батьком стали слугами божими і братами. Ми разом дали клятву Ір’є, присягнули небесним Матері і Батькові. І ніхто не змусить мене змінити моїх думок та віри. Як не змусили й його.

Він наче з докором указав на нашитий на власний одяг знак Священного Вогню:

- Та чого не зробиш, аби вижити…Мені дуже прикро було почути, що Мілоша більше немає серед живих, він завжди був мені близьким другом, помічником, однодумцем. Це велика втрата для всіх нас. В нас були великі плани разом.

Каштелян пильно дивився на мене, а я не одразу збагнув чому. Згодом я збагнув що недовіра, мабуть, відобразилася на моєму обличчі, і змусив себе зосередитися на їжі, аби не викликати підозр. Мені дуже кортіло дослухати цю казочку до кінця.

- І хоча ми всі дуже сумуємо за Мілошем, - продовжував каштелян, - я сподіватимуся, його діти зголосяться допомогти мені.

Щось наче кольнуло у голові, та я не збагнув що саме, а слова вирвалися з мене швидше, ніж брат встиг зробити попереджувальний удар по моїх ребрах:

- Батько ніколи не згадував про вас.

- І він був розумним чоловіком, ваш батько. Не волів привертати до нас і нашої справи увагу. 

Це не було тим, що могло мене втішити, проте трохи заспокоїло. На якусь мить за столом запала тиша, а потім брат спитав:

- Що ж від нас треба?

Родосвіт теж не купився на ці посмішки і задобрювання. Його голос не залишив жодних сумнівів - він не вірить старому каштеляну. Звичайно, ця ласкавість до нас не через батька, сказав я собі. Де там. 

Я навіть припинив їсти, так і замер із шматком м’яса у роті, очікуючи почути чого від нас вимагатимуть.

- Зробимо цю розмову трохи приватнішою, - майстер понизив голос. - Ніхто не має знати.

Він невловимо клацнув пальцями і нас трьох наче накрило маленькою хмаринкою. Стало холодно і моцно захотілося випірнути з тої хмаринки, буцімто вона не давала вдихнути на повні груди. Проте брат наче нічого не помітив.

Поки я намагався оговтатися і пристосуватися до дихання, майстер і Родосвіт буравили один одного поглядами. Я не очікував нового нападу так швидко, і дарма. Майстер зненацька звернувся до мене й руки одразу ж затремтіли. Я випустив недоїдок з рук і сіпнувся щоб сховати долоні у рукавах свитки. 

- Я бачу, ти наслідував не тільки ім'я Волошиних, хлопче, - промовив Колодар  наче до себе, дивлячись мені в очі. Я може й хотів відвернутися від того погляду, але не міг. Майстер наче зачарував мене. З очей мимоволі потекли пекучі сльози, серце калатало у вухах, а груди стисло невидимою рукою.

- Ти знаєш що буває з тими, хто звертається до дарів небесної Матері? Ти бачив тих, хто користувався ними?

Перед очами постав бук, на якому повішені гойдались зрадники. Ті що зрадили Священний Вогонь. 

Знаю. Бачив. Тож мовчу. 

Я похитав головою, і чари спали. Руки сіпнулися закрити обличчя, а коли не вдалося, лише чимдужче замружився.

- Злякався? Страшно? Ні, це ще не страшно, страшно буде як Священний Вогонь запалає у кожній домівці. Коли спалять кожен дім, в якому живе зеленоокий склав. Скільки залишиться від нас? Чверть? Склавіна вже скуштувала цього болю, холод лише ускладнив ситуацію, жодному із нас це не на користь…