Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- Так, брате. 

- Я казатиму, лише я. Зрозуміло?

- Так, брате.

- Сподіваюсь на те. Бо це твоя остання пригода, Бестуже. Крадії отримують лише одну подяку від Князя - відрубану руку, або місце на тих буках. Молися щосили, брате. Молися світлій богині. Бо якщо правда спливе, тобі не уникнути покарання. І тоді ні я, ні Ванів нічого вже не поробимо. 

Я подивився у сірі очі, повні гніву й розпачу. І мовив востаннє.

- Так, брате. 

Не одразу я побачив фігуру, що линула до нас з боку княжих покоїв. А побачив - і кліпнув очима. На якусь мить мені здалося, що я бачу батька. Його мудрий теплий погляд, усміхнене обличчя. 

Та уся схожість була в його очах. Лисуватий дядько з горбатим м’ясистим носом у чорному каптані і зношеній свитці із вишитим зеленим та білим знаком Священного Вогню, не здавався знайомцем. Він ступав ближче, і я зазирнув у його обличчя.

І здригнувся, щойно зрозумів як помилився: очі не були схожі на батькові, вони палали страшніше за будь-який темний церковний вогонь. 

Люди скрізь розступалися, даючи тому вільний прохід. Притискалися до холодних стін, аби тільки не перейти старцю шлях. Я теж зробив крок назад і майже поцілив у брата. 

- Що тут забув старий каштелян… - промурмотів Родосвіт, не зводячи очей з діда. Я знічев’я сховався за братом, намагаючись уникнути погляда темних, зелених очей. 

А старигань ступав саме до нас, хоча я міг заприсягнутися - нас неможливо було розгледіти серед натовпу. Проте він точно знав куди прямувати.

- Майстер Колодар, друзі. Радий зустрічі з вами, - звернувся незнайомець прямо до нас напрочуд ввічливо. Я кліпнув очима раз чи два. Але промовчав, як і наказував брат. Родосвіт низько склонив голову і я повторив за ним цей жест.

- Майстре, чим завдячуємо цій зустрічі? - спитав Родосвіт холодним тоном, який я про себе прозвав “поблажливо-ввічливий”. Батько так само розмовляв коли ми з ним приїздили до Букова. Зазвичай це значило одне: “не того хлопа ти хочеш обдурити”. І зазвичай це спрацьовувало. - Чи ми можемо стати вам у нагоді?

- Я не помилюся, коли скажу що переді мною стоять сини славнозвісного Мілоша Волошина, кращого травника Заозер’я і Склавінської тіснини? Я впізнав в вас батківські риси. А малий - то його викапана копія, маю сказати. Така прикрість, ви втратили його зарано…

Родосвіт зробив шаг вперед й остаточно закрив мене своєю спиною. Я було сіпнувся за ним, та один погляд моторшних очей стариганя і я залишився там де стояв.

- Що за справа у вас до нас? Кажіть, - мовив Родосвіт твердо. Я майже пишався братом у той момент, хоча самого пробирали дрижаки.

- Якщо ваша ласка, я був би радий мовити до вас кілька слів наодинці. Гадаю у вас є трохи часу перед зустріччю з Князем та й мої люди покличуть вас як настане ваша черга. Ходімо до кухонь, там й поїмо й з’ясуємо що до чого, - майстер говорив тихо, але я усе одно роззирнувся, виглядаючи чи ніхто не дивиться на нас. Де там. Не дивився хіба що сліпий старий у кутку і то через те що куняв.  - Хоча б відійдемо у більш затишний вугол.

Родосвіт не зволікав. Він прийняв запрошення й ми покрокували разом за майстром. Ми саме дійшли до скрипучих занедбаних сходів, коли новий знайомець спритно обернувся до нас.

- Покажи свій знак, і я покажу тобі свій, - майстер Колодар витягнув з-під своєї свитки невеличкий амулет у вигляді ростучого місяця. Моя рука мимоволі потягнулася до власного амулета. Цей жест не уникнув очей майстра. Усміхнений, він очікував поки я впораюся із своїм каптаном.

Я обережно витягнув амулета. Родосвіт нахмурив брови, але старий кивнув мені і одразу сховав місяць у свитці. Я зробив те саме, і каштелян вже більш приязно мовив до нас:

- Ходімо, присядемо, перехопимо щось їстівне. Гадаю ви втомилися та зголодніли з дороги. 

Ми прямували за майстром Колодаром до нижніх поверхів, до кухні. Ми трохи затримались на сходах, коли брат мене схопив за плече і звелів:

- Що б там не було, не вір йому. Не розказуй нічого. Він міг десь вкрасти ту штучку, той знак.

Родосвіт вже вкотре торкався власного медальйону, наче той був здатен допомогти.

- Ти сам погодився його вислухати! До того ж, він впізнав нас, - відгукнувся я із надією. - він знав нашого батька! Ми маємо з ним поговорити, Родосвіте. І він ж бо залишився вірним Ір’є.

- Бестуже, та то клятий старий каштелян, про нього усякі чутки ходять! Що він…

- Що він що?

- Не доріс ти ще до того! Цить! Він може наказати стратити тебе, мене, кого завгодно за одну мить! І вкрасти той знак він міг за якусь бісову мить! Будь-хто із тим знаком Ір’є на шиї має лише одну дорогу - до шибениці. І та дорога дуже і дуже коротка!