Народні - Про царя, що мав діти срібноволосі, Народні

Був єден принц та хотів ся женити. Та розказав коні впрягти у віз, та пішов у світ – чи не найде де красну дівку та за жону візьме. Іде, аж три дівки беруть коноплі. Єдна дівка каже:

– Кедь би мене той принц узяв, я би йому вдягла вшитко військо, що має, з єдного коноплі стебла.

Друга каже:

– Кедь би мене взяв, я би йому з пшеничного зернятка вшитко військо накормила.

А третя каже:

– Кедь би мене взяв, я би йому вродила двоє дітей нараз: єден був би хлопчище, друга була би дівка, а сріберне волосся би на голові було. А не ходили би до школи, а письмо би знали.

Він і узяв тоту дівку за жону собі. І привів домів, і весілля було. Аж настала війна – він пішов на війну, а лишив коло неї бабу-повитуху. І так казав отцю своєму:

– Няню, як моя жона діти вродить, та аби-сьте мені послали письмо, яку радість удома маю.

Як вона діти вродила, баба діти сховала, а підкинула двоє щенят. І каже цареві старому:

– Царю пресвітлий, недобре! Ваша невістка уродила щенята.

А дітей завила у рядно та кинула у воду.

Цар старий написав синові, що його жона уродила щенята. А він одписав отцю: „Няню мій, учиніть із неї сміх!” І старий цар дав її обкидати гноєм до шиї.

А тоді діти йшли долі водою, і єден старий чоловік найшов їх. Тому чоловіку було ім’я Адам, а його жоні – Єва. А той чоловік і жона по сто років мали і не мали дітей своїх. Забрав їх до себе і годував, а діти росли за день стілько, як другі за рік. Як імили ходити, говорити, імили письмо читати всяке. А дівка мала вісім днів, та вже помивала тарелі. Розбила таріль єдну, а баба каже:

– Гей, дівко моя, ти-сь мені шкоду зробила: вода тебе несла, піна тебе сперла, шкоду-сь мені вчинила!

А тої дівки брат услухав то та каже:

– Чи ви моя мама?

Вона каже:

– Я.

Каже старому:

– Чи ви мій няньо?

Каже:

– Я.

– Айбо ви не мій няньо, – каже. – Кедь ви мій няньо, то чи ви знаєте свого діда-прадіда комору? Но, ходіть, я вам покажу.

Прийшов до єдної гори, поклав руку, і гора ся розступила.

– Но, – каже, – няню, тут маєте свого прадіда ґаздівство; та здорові будьте, бо я йду геть, лем дайте мені єдного коня.

Дав йому єдного коня, і він собі сів із своєю сестрою на коня і пішов геть у світ. Раз так на єдне поле велике прийшли, і сестра каже йому:

– Брате Адаме! Кедь би ми тут були, аби ми собі справили тут яку колибу.

Адам каже:

– Но, сестро, я справлю хижу.

І узяв книжку з-під плеча – із тою книжкою ся уродив – і обернувся на п’яті, помолився Богу, і на п’ять поверхів замок ся явив. Там вони й жили. Адам ходив усе в хащі на полювання. Аж прийшла єдна баба до того замку й каже:

– Укажися мені, дівко!

І дівка ся указала. А баба каже:

– Добре, дівко, красна єси, айбо є у Чорногорі ще така, як ти; кедь би ту дівку твій брат за жону взяв, то би була пара!

Прийшов Адам уночі домів, а сестра плаче.

– Що ти, сестро, плачеш?

– Я, брате, плачу, бо тут є така дівка, як я; та кедь би ти її собі за жону взяв!

– Та чи хотіла би ти, сестро, того?

– Дуже би хотіла!

– Та де то, сестро, є?

– У Чорногорі.

Зібрався він на другий день, іде. Прийшов до єдної баби:

– Дай Боже!

– Дай Боже, царський сине! Я, – каже, – знаю, де ви йдете; я вам дам коня, лем мій кінь такий, що замість вівса огонь їсть.

І він дав йому віко грані.

– Той кінь понесе вас там, де тота принцеса є. Там тебе будуть кликати на гостину, аби-сь не йшов там, лем так кажи: „Кедь мене любите, то винесіть мені погар вина”.

Він там прийшов, кличуть його на гостину, а він дякує, каже:

– Кедь мене любите, винесіть мені погар вина.

Ота принцеса налила погар вина і винесла йому. Він схопив принцесу за руку – і на коня, і втік із принцесою. Прийшов до тої баби і коня лишив. І прийшов домів, і посадив їх обі в’єдно, сестру і жону, і почав плакати. І каже йому тота його жона:

– Що ти, Адаме, плачеш?

– Як би я не плакав, кедь ви собі єднакі, обі сріберноволосі; не знаю, котра моя жона, котра сестра!

Його жона каже:

– Цить, Адаме! Коли твоя сестра візьме плаття біле, я візьму чорне. Як вона візьме червоне, я візьму зелене; то по платтю спізнаєш.

Пішов Адам на другий день полювати, найшов його цар – його отець, айбо не спізнав. Страшно цар ся задумав, що такого чоловіка красного ніколи не видів. Каже йому:

– Пан лісник най прийдуть до мене на обід.

І подали собі руки, і вклонилися єден до другого. Прийшов Адам домів і каже:

– Жоно! Якийсь шваб найшов мене у хащі та кликав мене на обід, а я не хотів іти. А так на мене позирав, ніби хотів мене з’їсти, позираючи.

А вона йому каже:

– Ґаздо Адаме, як ще тебе найде, буде тебе кликати на обід, а ти його клич до нас на обід, а ми підемо до нього на полудня.

Пішов рано Адам у хащу, найшов його оп’ять отець. Позирає на нього, так каже:

– Пане лісник, ходіть до мене на обід.

Адам каже:

– Ходіть до мене на обід, а я до вас на полудня піду.

Прийшов той цар до свого сина на обід. Як пообідали, тоді цар пішов домів. Уклонився до них та каже:

– До мене на полудня прийдіть.

Айбо той цар, як вийшов із війни, то дав собі із гною взяти свою жону, а коло церкви в мур замурувати. А вона ще жила. І розказав той цар, аби на його жону плювати: хто йде, має там плюнути. І розказав цар лісникові: як буде йти, аби плював на неї, бо буде караний. Ідуть вони, а Адамова жона каже:

– Адаме, аби ти не плював на тоту жону, бо будеш гріх мати; лем обірви з неї гриби, що наросли на ній, а я її повтираю, а сестра твоя поцілує її.

І прийшли, і Адам гриби обірвав, Адамова жона повтирала, а Адамова сестра обцілувала. Прийшли