Ів. Грушка - На зеленому острові (збірка)

"Ці красні формою й глибокі змістом казки — оповідання незнайомих ще українським читачам чеських авторів подаю в нашій мові, гадаючи, що нашому юнацтву, а, може, й дорослим людям вони дадуть хвилини приємності й доброї розваги. Вважатиму свою працю не зайвою, коли, після знайомості з цими дрібними зразками чеської літератури, у нашого читача зародиться інтерес до письменницької творчості близького нам по духу, але мало знаного нами сусіднього народу, що утворив значну й цікаву лектуру для дітей." (с) В. Королів-Старий

НА ЗЕЛЕНОМУ ОСТРОВІ[1]
Оповідання
Переклав з чеської мови В. СТАРИЙ (Василь Королів-Старий)
Переднє слово

Ці красні формою й глибокі змістом казки — оповідання незнайомих ще українським читачам чеських авторів подаю в нашій мові, гадаючи, що нашому юнацтву, а, може, й дорослим людям вони дадуть хвилини приємності й доброї розваги. Вважатиму свою працю не зайвою, коли, після знайомості з цими дрібними зразками чеської літератури, у нашого читача зародиться інтерес до письменницької творчості близького нам по духу, але мало знаного нами сусіднього народу, що утворив значну й цікаву лектуру для дітей.

Зібрані в цій книжці оповідання належаться таким авторам:

«Байка» та «Похорон» — Ів. Грушці, автору перекладених мною й виданих Товариством «Час» — «Ходських погадок».

«Осінній вітер», «Дім», «Кам'яне поле», «Як пес став королем», «Дерев’яний король» — Д. Захару, автору книжки «Погодки Зеленого Острова» (переробки чужомовних оповідань).

«Блазеньська Гейна» та «Дикий ловець» — А. Венігу, автору збірки історичних новелок «Снопик оповідань», прекрасно ілюстрованих одним з кращих сучасних ілюстраторів Чехії, І. Венігом.

«Пізно» — Е. Свободі (казку взято з книги «Кошик погадок», складеної різними сучасними письменниками).

Переклади роблено з думкою по змозі заховати характер оригіналу.

В. Королів

БАЙКА

За давніх, прадавніх часів, коли ще на світі були тільки самі добрі та щасливі люди,— злющий Гріх завзявся на цей світ і почав так хутко завойовувати людські серця, що аж шкода їх стало святій Правді.

І от, вибрала вона, щоб охоронити серця людей, одне серце, ще не зачеплене Гріхом, осяяла його Справедливістю, освітила Мудрістю, натхнула Красою, зміцнила Витривалістю й послала на боротьбу з Гріхом.

Так повстав у людства перший вчитель, перший мудрець.

З радістю став він до свого завдання, почав учити й оповідати святу Правду. Але-ж люди не хотіли його розуміти: тобто власне, вони не бажали приймати Правди такої, як вона була — простої й одвертої. Одного вона дратувала й злобила; другому чинила біль; третього робила смішним; четвертого лякала. Тих-же, хто її прийняв й зужив собі на добро, можна було полічити на пальцях.

Змучений невдачею й засмучений зарозумілістю людською, якось йшов мудрець порожньою дорогою, йшов самітно, повний туги. Коли це пристала до нього,— не знать, де й взялась,— якась дівчина в простенькій білій одежині, непоказна з себе, але з привітливим личком й блискучими очима. В руці вона тримала прутик.

Позаяк вона викликала довір’я, то засмучений мудрець признався їй ідучи, який тяжкий обов’язок має він в житті.

Незнайома з цікавістю вислухала його могу, а потім і каже, що вона була б рада йому чимсь допомогти.

Мудрець може б на те й пристав, але жодної помочі від неї не міг сподіватися. Бо й справді, чим би й як могла помогти йому така, проста собі, дівчина?!..

От ідуть вони далі, але-ж, що за дивина?! Де тільки вони потім не проходять, всякі неживі, німі створіння — чи билина, чи навіть камінь, все, чого тільки доторкнеться своїм прутиком мудрецева подорожня,— все починає говорити й мовить лише слова Правди. Бджілка дзвінким бренькотом заохочує всякі створіння до праці; дерево, обтяжене овочем, підводячи важкі віти догори, шепотить, що, в турботах про хліб та земні потреби, не слід забувати й про небо; кремінь, коли з нього викрешують іскру, просить та застерігає, щоб жодне серце на світі не зачерствіло.

Й подобалося все те мудрецеві, й зрозумів він, що Правда, прикрита отим одягом природи, хоча буває часом і терпка й немила, отже стає більше приступною людському серцю. Й з великим зацікавленням він запитав свою попутницю:

— Хто ти, люба товаришко, й відкіля ти маєш таку силу, що на твій дотик відповідають навіть каміння?

— І по твоїй волі заговорить усе, до чого доторкнешся в імені Правди та Любові, любові до тих, що помиляються й страждають. Те говорить тобі БАЙКА — найменша з дочок Поезії!

З тими словами вона зникла...