Ів. Грушка - На зеленому острові (збірка)

На Зеленому Острові є оксамитова прогалина поміж чорних лісів. Там протікає струмочок, а понад струмочком повелося сільце. Кілька хатинок стало громадкою над водою, а одна відбилася набік й вибігла на гору, під самий ліс.

В тій хатинці самітно проживав молодий селянин. Звали його Іваном. Як померли його старенькі, поховав він їх, потужив за ними та й зачав господарити самотужки.

Удень в полі воли поганяє, а плужок поскрипує, свіжа земелька пахне; часами — луки косить, траву граблями перевертає, копички становить; а не то — ціпом на току клепає. Та й у хаті є чимало праці; все робота здорова, радісна.

Зате, як вечір — ото вже його: вийде на прогалину в лісі та й сидить якийсь час на пенькові. Прийде туди на провесні: світлячки на мохові миготять та по вітах блищать, мов зелені живі каганчата; прийде літом: цвіркуни цвірінчать, зорі вилискують; приходить і восени, коли срібна імла понад травою звивається, ніби лісові мавки при місяці танок водять...

Якось сидів він там, а було це пізньої осені, коли вже за дверима стояла зима. Світив місяць, чорні хмари ганяли одна одну по небі, вигравав вітер. Іван наслухав, про що гомоніли дерева, й майже розумів їхню мову. Коли це чує він тонесенький голосок:

— Іди сюди, кониченьку мій вороний, золотом підкований, сріблом погаптований!

І враз сотки інших тоненьких голосків так само залунали по лісі:

— Іди сюди, кониченьку мій вороний, золотом підкований, сріблом погаптований!

В деревах загуло, затріщало, і знову чує Іван тоненький голосок:

— Гоп-гоп, кониченьку! Помчимо, полинем крізь хмари, крізь місяць на тисячу миль!

А за тим — знову сотки таких самих тонесеньких голосків:

— Гоп-гоп, кониченьку! Помчимо, полинем крізь хмари, крізь місяць на тисячу миль!

Раптом по тому знялися до неба полки чорних їздців і подалися просто на місяць.

— Це штука не кепська! — подумав Іван та й собі загукав:

— Іди сюди, кониченьку мій вороний, золотом підкований, сріблом погаптований!

Ще й останнього слова не промовив, як вже стоїть біля нього чорний кінь, на золоті підкови кований, в срібну вуздечку обряджений; стоїть і дивиться на нього розумними очима. Вхопив Іван його за гриву, вискочив на спину й гукнув:

— Гоп-гоп, кониченьку! Помчимо, полинем крізь хмари, крізь місяць на тисячу миль!

Знову ще й до кінця не доказав, а вже той баский кінь вкупі з ним понад деревами несеться, мов той вітер, по небу летить понад лісами, понад луками, над горами та багновищами. А коли вже чорних їздців наздогнав, то й Іван до їхнього гурту прилучився.

От один з них і питається:

— То це й ти, Іване, сьогодні їдеш з нами?

— А їду! — відказує Іван.

— Ну, то й добре! — каже чорний їздець.

І полетіли вони понад лісами та горами, понад степами та долинами. Коли це перший їздець доскочив місяця, вхопив його, та — шусть! — під кирею! Потемніло на хвильку на небі, але ж місяць вислизнув — і знову розвиднилось. Тоді й другий їздець так само вхопив місяця; затьмарилось, та місяць вимотався з киреї, й знову вияснилось. І так усі їздці один-по-одному, аж до останнього, з місяцем жартували. Місяць дуже роззлобився, але їздці, сміючись, гонили далі, а з ними — й Іван…

Дев'ятеро гір перелетіли, троє морів перескочили й опинилися в цілком незнайомій країні: гори жодної, рівнина рівная, а по ній повно дерев, садів, виноградників. Чорні їздці кожне дерево зачіпають, кожен виноградовий кущ потрусять, аж віти їм з дороги відхиляються.

— Чи знаєш ти, Іване, де ми тепер? — питалися їздці.

— Ні, не знаю,— відмовляє Іван.

— Ми — аж у Франції. Королівна має цієї ночі взяти шлюб, і ми не повинні спізнитись.

Й полинули далі понад сплячими селами, черкаючи своїми киреями по темних шибах у хатах. Люди скрізь спали, ніхто не озивався, навіть пес ніде не загавкав.

Нарешті прилетіли до чудового палацу. Він далеко зорів у ночі своїми вікнами, і їздці кинулись просто до тих високих вікон.

— А подивися добренько, Іване,— кажуть йому.

Подивився.

— Що ж ти там бачиш?

— Та бачу я велику світлицю. Замість ночі — у ній день від того світла, що силою вогнів відбиває в старих люстрах; ну, чисто тобі змінено осінню ніч на весняний ранок!.. Скільки там по всіх кутках розквітлих троянд, пальм та всяких інших квіток! Скрізь золото та мармур, стіни мальовані; підлога, як люстро, а на підлозі — розкішний килим, мов місток із квітів через замерзле озеро.

— А ще що бачиш, Іване?

— Та ще бачу столи, розкішними потравами заставлені, а за тими столами повно панства в червоному єдвабі, в білому оксамиті, в мереживах та золоті. А тут, ось, сам король сидить на престолі; найпишніші пані навколо нього.

Їдять, п'ють, музики їм грають... о, як же там гарно!

— Що ти ще бачиш, Іване?

—