Анна Сьюелл - Чорний красень

Ця книжка — історія коня, розказана від першої особи, — є однією з найкращих повістей про тварин. Підслухала її і переклала з конячої мови на людську англійка Анна Сюел, аби звернути увагу власників коней на жахливе ставлення в ті часи — коли ще не було машин — до цих прегарних тварин, які так тяжко і віддано працювали на людину, віддаючи усі свої кінські сили. Вона також хотіла допомогти людям відчути, скільки болю у кожній одиниці кінської сили. Проте книжка ця не лише про почуття коней, вона найбільшою мірою — про людей, їхні характери, пристрасті, помилки, від яких залежить життя інших.
Авторці так добре вдалося все це передати, що «Чорний Красень» здобув собі справді світову славу та був 12 разів екранізований.

Ілюстрації Христини Рейнарович

Із найтеплішими почуттями присвячую цю книгу моїй дорогій, обожнюваній Матусі, котра не тільки пером, а й життям служила людському благу

Велика чудова галявина зі ставком була найпершим місцем, яке я добре пам’ятаю. На березі ставка, схилившись над його прозорим плесом, росло кілька тінявих дерев, а на тому кінці ставка, де було глибоко, ріс очерет і біліло латаття. За огорожею з одного боку простягалася рілля, а з іншого, за хвірткою, край дороги виднівся будинок нашого господаря. На пагорбі галявини ріс хвойний лісок, а в пониззі, де жебонів потік, галявина круто обривалася вниз.

Коли я був малим лошам і не міг ще їсти трави, то харчувався материним молоком. Удень я, мов спутаний, тинявся коло матері, а вночі, коли ми влягалися спати, тісно тулився до неї. Спекотні дні ми зазвичай проводили біля ставка, у затінку дерев, а від холоднечі нас рятував затишний утеплений хлів, що стояв під ліском.

Щойно я підріс і зміг пастися, моя мати стала ходити на роботу; тепер вона вдень працювала, а ввечері поверталася в загін.

Крім мене, на галявині було ще шестеро лошат. Усі — старші за мене, деякі вже майже дорослі. Ми басували по галявині, гралися та всіляко розважалися, а ще полюбляли зібратися табунцем і скакати, скакати, скакати — допоки вистачить сил. Бувало, що й до грубощів доходило: захопившись іграми, лошата вже не просто басували, а кусалися, хвицалися.

Одного дня, коли ми занадто розбрикалися, мати заіржала, підкликаючи мене до себе, і, коли я підійшов, сказала:

— Я б хотіла, щоб ти уважно вислухав те, що зараз скажу. Лошата, які тут живуть, — дуже гарні лошата, але вони діти запряжних коней. Скажи, чи може робочий кінь навчити гарних манер своїх дітей? Ти ж кінь породистий, родовитий, ім’я твого батька в цій околиці у всіх на вустах, а дідусь два роки брав призи на кінних перегонах у Нюмаркеті.[1] Твоя бабуся була найспокійнішою з усіх коней, яких мені доводилося знати, та, зрештою, і мені не закинеш, що я когось кусала або хвицала. Відтак я дуже хочу вірити, що й з тебе виросте спокійний, добропорядний кінь, який не вчитиметься на поганих прикладах, на совість працюватиме, ходитиме гарним кроком і ніколи — навіть граючись! — не стане кусатися чи брикатися!

І я на все життя запам’ятав цю мамину пораду. Я чудово розумів, що мати вже немолода, але надзвичайно мудра, і наш господар дуже її цінував. Звали мою матір Дюшес, що означає «герцогиня», але господар часто називав її Пет.[2]

Наш господар був доброю і порядною людиною. У нього ми росли ситі й доглянуті, і він ніколи не шкодував для нас добрих слів. Зі своїми малими дітьми і з нами, кіньми, він розмовляв з однаковою теплотою. Він страх як подобався нам усім, а мати любила його до нестями.

Коли вона бачила його біля хвіртки, з її грудей виривалося радісне гиготання, і вона підбігала до нього. Господар пестив її, гладив і запитував:

— Ну, старенька Пет, як поживає твій малий Чорниш? (Я був чорної, аж смоляної, масті, і господар прозвав мене Чорнишем).

Поцікавившись моїм здоров’ям, господар пригощав мене пресмачним окрайцем хліба. Часом приносив морквину для моєї матері. Коли він з’являвся перед нами, до нього збігалися всі коні, але, мені здається, нас він виділяв найбільше. У ярмаркові дні він запрягав мою матір у бідарку,[3] і вона везла його до міста.

Іноді до нас на галявину забрідав хлопчисько-наймит Дік, який любив поласувати ведмежиною.[4] Досхочу наївшись ягід, він починав розважатися з лошатами, щоправда, на свій лад: ганяв їх по галявині, жбурляв у них каміння й паліччя. Ми не дуже зважали на цього бешкетника, бо завжди могли відбігти на безпечну відстань. Та час до часу дехто потерпав від каменя, а це боляче.

Якось Дік знову вирішив «розважитися» і навіть не підозрював, що наш господар стоїть на сусідньому полі й уважно спостерігає, що діється в загоні. Аж ось він спритно перестрибнув через огорожу, схопив бешкетника за руку і так заїхав йому у вухо, що той аж басом заревів від болю й несподіванки. Ми ж, угледівши господаря, підбігли ближче, аби побачити, що сталося.

— Ах ти ж негіднику!.. — гримав він на хлопчиська. — Мерзотник та й годі!.. Ганяти, і кого — лошат!.. Це вже не перший раз, ба, навіть не другий, але точно останній. Ось… Забирай свої гроші — і марш додому. Щоб більше на моїй фермі й духом твоїм не пахло.

Після тієї пригоди, ми й справді більше не бачили Діка. А старий Данієль, котрий доглядав за кіньми, був такий самий добряк, як і господар, тож наше життя минало щасливо й безхмарно.

Я не мав ще й двох років, як сталася одна подія, що назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Це було напровесні. Уночі хапали приморозки, і ліси та