Анна Сьюелл - Чорний красень

луки вкривав легкий серпанок. Я разом з іншими лошатами саме пасся в низовині, аж раптом здалеку долинув шум, наче собаче гавкання. Найстарший серед нас підвів голову, повів вухами і сказав:

— Гончаки!

І весь наш табунець, як за командою, метнувся на узгірок, де за огорожею відкривався краєвид на сусідні поля. Неподалік паслися моя мати і старий верховий кінь нашого господаря. Вони вже, схоже, знали, що означає цей шум.

— Собаки женуть зайця, — пояснила мати. — Якщо вони бігтимуть сюди, то ти побачиш, що таке полювання.

Минуло трохи часу — і ми угледіли гончаків. Вони неслися по озимині, яка сусідила з нашим загоном. Я ще зроду не чув, аби собаки видавали такі звуки. То був не гавкіт, не виття, не вищання, а якесь неймовірно напружене «йо! йо-о-о! йо-о-о!». За псами, немилосердно женучи коней, летіло кілька верхових мисливців. Дорослі тварини в загоні збуджено зафоркали, не зводячи з погоні жадібних поглядів, а нас, юних підростків, охопило нестримне бажання негайно, просто зараз, приєднатися до мисливських коней. Кавалькада[5] вихором промайнула попри нас і зникла з очей у низовині, де, мабуть, зупинилася, бо гавкіт раптом урвався, і гончаки закрутилися на місці, щось винюхуючи на землі.

— Слід загубили, — пояснив старий кінь. — Може, зайцеві пощастить утекти.

— Якому зайцеві? — здивувався я.

— Комусь із тих зайців, які живуть он у тому лісі, а котрому саме, то вже не мені знати! Та псам і людям байдуже, який це заєць, їм головне — аби заєць.

Невдовзі знову долинуло собаче «йокання»: тепер гончаки щодуху мчали просто на нашу галявину, до огорожі, за якою круто обривалася земля і дзюрчав потік.

— А зараз ми побачимо зайця, — попередила мати, і щойно вона це сказала, як справді вибіг наляканий до смерті заєць, блискавкою промайнув попри нас та кинувся до лісу. Пси, переслідуючи здобич, домчали до краю галявини, перестрибнули через потік та стрімко понеслися по полю. За ними, намагаючись не відставати, летіли вершники, і їхні коні хвацько перестрибували огорожу, пролітали над урвищем і приземлялися уже на тому боці потоку. Заєць метнувся крізь чагарі, сподіваючись проскочити, та зарості виявилися надто густими. Він умить розвернувся, шукаючи обходу, але було занадто пізно, і пси з несамовитим лементом накрили свою здобич. Заєць пронизливо завищав — і за мить його не стало. До псів, розмахуючи батогом, підскакав мисливець, і, якби він їх не розігнав, від зайця не залишилося б і мокрого місця. Відігнавши собак, він ухопив за задні лапи розтерзану, закривавлену здобич, підняв її над собою, а його супутники радо загомоніли.

Я був настільки вражений сценою полювання, що навіть не одразу звернув увагу на трагедію, що сталася біля потоку: двоє коней, перестрибуючи огорожу, спіткнулися і впали разом із вершниками. Тепер один із них борсався в потоці, а другий, вороний, із болісним іржанням качався по землі. Вершник першого коня, увесь брудний від голови до п’ят, видерся на берег, а вершник другого лежав на землі й не рухався.

— От і доскакався, — промовила мати.

— Так йому й треба! — мовив хтось із лошат.

Я погодився з ним, але мати була іншої думки.

— Ні, ні, — заперечила вона, — не можна так казати. Щоправда, я не перший день живу на світі, чула і бачила всяке, але досі не розумію, чому люди так люблять цю розвагу. Той часом уб’ється, той потовчеться, я вже не кажу про скалічених коней чи знищені посіви. От на які жертви йдуть люди, намагаючись уполювати одного-єдиного зайця, лисицю чи оленя. А щоб добути їх, не конче так ризикувати головою! Та де нам, коням, збагнути людські примхи.

Поки мати це говорила, ми стояли і спостерігали за людьми. Вершники з’юрмилися навколо молодика, що розпластався на землі, але найпершим поспішив до нього наш господар. Коли він спробував підняти юнака з землі, голова хлопця відкинулася назад, а руки безвладно звисли. Вигляд у людей був дуже й дуже стурбований. Ніхто вже не шумів і не галасував, навіть пси принишкли, наче зрозуміли, що сталося щось непоправне. Нещасного вершника занесли до хазяйського будинку, а незабаром я дізнався, що це був єдиний син тутешнього сквайра[6]: високий вродливий юнак, справжня гордість родини.

Хтось побіг за лікарем, когось послали до сквайра Гордона сповістити про лихо, яке спіткало його сина. Прийшов ветеринарний лікар Бонд, ретельно оглянув коня, що бився на землі, і похитав головою: тварина зламала ногу. Тоді якийсь чоловік побіг до хазяйського дому і повернувся з рушницею. Гримнув оглушливий постріл, кінь страшно заіржав — і все скінчилося. Більше він не ворухнувся.

Мати дуже болісно переживала цю трагедію. Вона пояснила мені, що знала того коня багато років, сказала, що його звали Роб-Рой,[7] і ще розповіла, що це був чудовий скакун із напрочуд спокійною вдачею. Надалі вона уникала того місця, де сталася ця жахлива трагедія.

Через кілька днів ми почули, як у місцевій церкві б’є поховальний дзвін: довго, удар за ударом. А невдовзі на дорозі з’явився дивний екіпаж — довгий, чорного кольору, запряжений чорними кіньми. За першим екіпажем їхав другий, потім третій, четвертий, і всі — як один — чорні. Під поховальний передзвін, який не вщухав ні на мить, молодого Гордона повезли на цвинтар за церквою, де і поховали. Для нього верхова їзда закінчилася назавжди. А куди поділи Роб-Роя, я так і не дізнався. Он скільки всього може трапитися через якогось зайця.

Розділ З
Об'їжджування

Я день у день кращав, і моя блискуча шкіра ставала ще більше