Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Сурмити б хлопцеві весь термін із усіма доважками від дзвінка до дзвінка, як і сурмити йому, Іванову, в цій Богом і дияволом забутій дірі, в оточенні гидоти й сволоти, яким не місце поміж людей. По-своєму Амба правий. Зірвався – і гуляє зараз у рідній стихії. А йому, тепер майорові, куди податися? Вільній людині та ще й у погонах…

Там, за Уралом, насуваються великі зміни. Нюхом відчуває, але зрозуміти, що і як відбувається, без фактів та інформації не міг.

Знову Іванов згадав останню поїздку в село. Підвів трохи селянин голову, коли послабили пута. Повеселів народ. Балакучишими стали і хрещений, і брати. Сусіди рідше відводили очі при зустрічах.

– Бачиш, оживає село. Землиця почне родити, як належить, а не за вказівкою згори, – батько заговорив відверто, коли зі столу забрали пляшки, склянки й залишилися найближчі за самоваром.

– Бач, як Максимилянич[40] повертає, – втрутився в розмову й хрещений. – Податки обрізав. Інші послаблення.

– Хіба ж можна за кожне деревце гріш стягувати? – не витримав старший, зазвичай наймовчазніший із братів.

– Колотилися в громадянську, доки не зрозуміли, що гарний господар не рубає гілку, на якій сидить. – Погляд батька вирвався через спини синів, через двір, убік копиць соломи від обмолоченого зерна. – Посади селянина на земельку, щоб у нього з’явився свій інтерес – жодна сила його під ружжо не поставить. Жодними караваями господаря із земельки не зманити.

– Ти що, про неп, батьку?

– Мужикові потрібна впевненість, – начебто не чуючи сина, продовжував старий. – Справжня селянська душа завжди прагне до землі. Вмить розсипалися армії на всіх фронтах, коли селянин узявся за чепіги. Не до стрілянини, значить, йому.

– Мужикові землю-годувальницю доглядати миліше, ніж один в одного палити, – підтримав хрещений. – Тільки не вхолосту пестити, а щоб прибуток свій мати.

– Мужикові копійка – і держава не в накладі. – Сивий господар, погоджуючись, кивнув. – Здавалося, і голови великої не потрібно. А от стільки років лоба на рівному місці розбивали-кривавили. Дивно…

Старий замовк, пожував губами, немов доводив собі те, що не розумів до кінця або, навпаки, добре знав, та роками не наважувався поділитися заповітним навіть із рідними й близькими.

Мовчав батько. Мовчали сини. Думав про щось подібне хрещений. Іноді селяни переглядалися, і гостеві здавалося, що вони розуміють один одного з напівпогляду, з напівнатяку, а він, рідна кров, сидів пеньок пеньком, не в змозі злитися думками та почуттями з рідними, ніби говорили вони іншою, незрозумілою й далекою для нього мовою.

– Воно таке запитання цікавить, – коли мовчання надміру затяглося, відкашлявшись, почав старий. – Поміж людьми прошелестіло, що Максилянович – чи то син-приймак Ілліча? чи то й зовсім рідна кров – небіж?!

Брати та хрещений після слів батька, як за командою, уп’ялися поглядом у гостя.

– Чутка ж пройшла. По всій країні пащекують. – Іванов підняв над столом й опустив білотілі кисті. – Як насправді, стверджувати не буду. Дружина казала, що матінка його – лікар. Мовляв, так у них у санчастині вважають. Десь під Москвою живе. Там же й працює. Чи то в лікарні, чи то в санаторії. А прізвище – Ульянова! Ось і судіть-рядіть…

– Во-во! – зраділо подав голос хтось із братів. – Значиться, у народі недарма шепотілися. Воно, як мовиться, немає того самого димку без вогника…

Замполіт слухав, нічого не стверджував і нічого не спростовував, лише дивувався людській безглуздості в оцінках людини чи події. Після скасування податку селяни в один барабан б’ють, а поміж міських, тих, хто ближче до культури, – інші пісні.

Майор, здавалося, забув, де знаходиться. Йому б сільські або міські турботи. Бачать частину крижини, що красується над водою; її не тільки розгледіти можна, але й руками помацати, варто лише обережненько підплисти.

Чужинець, приймак або небіж – що з того: правда це чи здогад?! Важливіше, що Маленков – найнайнаближеніша людина в оточенні Вождя протягом останніх років і водночас близький друг Берії – це не вигадки бабусі з ринку… Дотримуючись приказок, що щедро сипляться через стіл, легко вирахувати людину через її приятелів…

Майже півроку минуло після розстрілу друга високого. Розстріляли за повідомленнями як ворога народу, як чорну ворожу душу й англійського шпигуна. Дотепер замполіт уникав вимовляти вголос ім’я або прізвище нещодавно всесильного міністра…

– Впевненість у законі та в порядку – щонайнайперша річ для чоловіка.

– Та щоб ніхто не втручався.

– Тільки б не хутко квапилися…

Усе чіткіше долинали до гостя слова родичів, а коли знову заговорив батько, замполіт полишив спогади, які після смерті вождя й розстрілу Берії ще частіше тривожили душу, не давали спокою. Поступово майор звільнявся від страху, нагромадженого десятиліттями.

– Поспішать знову. Надумають одним махом забагатіти – підемо з торбами по світу. А найголовніше – віру в людях украй порушимо.

– Про що ти, батьку?

– Як про що? Про цілину.

– Пишуть, що великий урожай взяли в рік нонешній. – Розімлівши від їжі, питва й чаю, замполіт розстебнув верхні ґудзики на сорочці, послабивши лещата комірця.

– Писати то пишуть. Урожай, кажуть, ваговитий узяли. Та мовчать, що довести хлібець до пуття не змогли.