Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Руки самі собою рвонули аркуші – почувся тріск, Іван Іванович ковтнув гарячий клубок у горлі. Звук паперу, який розривають, – мов голос далекого двадцять четвертого року, наказав пальцям зупинитися. Замполіт стиснув і розтиснув кулаки. Тремтіння в пальцях припинилося. Поліз у шухляду письмового столу. Дістав моток. Прозора клейка стрічка з’єднала надірваний, немов поранений, аркуш історії, а губи прошепотіли: «Сумують від любові та при загальному гіпнозі». Але рано чи пізно істина виявиться сильнішою за життя і смерть, міцнішою, ніж кам’яні мішки і мовчання, сильнішою від фальші й страху, фальсифікації й забуття – правда історії, як живий паросток, прорве асфальт і виросте на крутих гранітних кручах брехні…

Майор кинув косий погляд на стіну, де півроку тому висів портрет людини, яка недавно денно й нощно підглядала через товсті скельця окулярів за своїми підлеглими, стежила не лише за кожним, але й намагалася проникнути допитливо-пронизливим поглядом у найпотаємніші куточки душі…

З аркушиків замполіт перевів погляд на сторінку 227. Очі звично вихопили слова, сказані Сталіним на тому ж ХІІІ з’їзді:

«…партія, – говорить Троцький, – не помиляється. Це неправильно. Партія нерідко помиляється… Ілліч учив… знаходити ці помилки, викривати їхнє коріння… ми не повинні надалі ці помилки повторювати».

Гарні слова, правильні – бурундукові зрозумілі, але не знав замполіт, майор і громадянин Іванов Іван Іванович, як їх пристосувати до реального життя. Легко помічати чужі смітинки в очах, а спробуй побачити в своїх навіть тріску, тим паче щось виправити в собі… Знає ж, що в справі Макара або Булаха не помилка – злий намір, але пішло-поїхало. Покотилося колесо несправедливості – не спинити. Ніякі гальма не допомагають… Скільки вечорів просидів, втупившись у формуляр Амби.

Майор дивився на теку, згадував щось важливе, морщив лоба, але сьогодні пам’ять відмовляла. Стала чужою. Довелося дістати газету за 10 липня. Ось воно, потрібне місце:

«…про зміцнення радянської законності та ліквідацію де-яких фактів беззаконня й сваволі». Ні, недарма просиджує над формулярами, намагаючись з’ясувати. Істину знайти. Згадав улюблену приказку підполковника Захватаєва про рубання лісу: «Тріски – вони теж у господарстві знадобляться». А якщо у відходи йдуть молоді, здорові дерева?!

Після бойовища Сивому, Булахові й Амбі карцер на користь не пішов. Доказ – втеча. Життя довело – тут немає помилки. «Помилки… Помилки… – прошепотів замполіт, дивлячись на вишикувані, неначе на огляді, книги в темно-вишневих палітурках. – Добре, якщо тільки помилки».

Усе частіше непокоїла розмова зі «Сталевим Федором». А якщо збулося?! і сльози, і кров уже підмивають фундамент?! Уявивши роботу руйнівної ріки, майор відчув, як ставало то жарко, то холодно. З далекої далечіні принесла ріка часу небезпечні слова. Зараз ще більше усвідомлював, як усе складно. І в повсякденному житті розумній, незлобивій людині легко припуститися похибки. А що вже там, на найвищому щаблі піраміди влади… А якщо людина із червоточинкою? властолюбна та зі злісною душею?! з маленькою гнилизною? Вистачає таких і в таборі: і солдатів в охороні, і офіцерів, і контролерів…

Гнилуваті зрозумілі, але Бугров – ідеально чесна й чиста людина – живе із прізвиськом Лютий. Через самодурство капітан владу не перевищить, але за найменшу провину – ніякої пощади. Особливо начальник режиму ненавидить поліцаїв, старостів, зрадників – усіх, хто служив фашистам. На кожному прихвосневі йому ввижається кров рідних і близьких, які загинули під час окупації. Дай волю скривдженому та з манюсінькою червоточинкою – страшно подумати…

Скільки ж можливостей у Берії?! Такий не тріски й дерева – ліс гектарами валив. Під корінь корчував добірний кедрівник і горіх, із радістю дотикався пилкою до буку й дубняку; потрапить під руку самшитовий гай або тисовий – зіпсує й шляхетне дерево, знищить без потреби, через злобу, аби, тішачи душу, побачити в людських очах страх і біль…

Іван Іванович визирнув у вікно. За дротом перебували Бугров і підполковник, Булах і Макар, сволота й зрадники – усі перед очима, а спробуй, зрозумій… Не вистачає знань, фактів не паперових – живих доказів…

Що ж коїться там, за Уралом, у високому світі? Своєрідна тайбола! Лісовик ногу зламає. Замполіт покрутив у руках книгу, похитав головою. Неймовірно, у сорок шостому на-друковано два томи зібрань творів Сталіна; сорок сьомий – найурожайніший, п’ять книг; а потім пішла «тягнучка»: дванадцятий – у сорок дев’ятому, тринадцятий – у п’ятдесят першому. Коли ж вийде останній?! Думав, що після смерті Вождя у видавництві спроможуться.

Але ні замполіт, ні шанувальники, ні вороги Вождя не знали, що його тринадцятий том залишиться останнім на довгі-довгі роки. А можливо, і назавжди.

Майор поклав понівечені аркушики в книгу, пішов до шафи, потім повернувся, вийняв давно написане, помістив до схованки й лише потім поставив книгу на поличку.

Через деякий час замполіт посміхнувся, дивлячись на схованку. Здається, минули часи суворої конспірації, але живе прислів’я: звичка – друга натура. Та й невідомо, як усе повернеться. Зараз потеплішало. Посуха. Ворогів поменшало. А вперіщать осінні дощі, і почнуть їх збирати, ніби опеньки у грибному місці на старих порубках, де стовбури забрали, тріски згнили – одні пеньки, вкриті мохом, стоять.

Летить час. Не помітив, коли й дружина почала в’янути. Перший онук з’явився. Приїде на літо – щебече, немов пташеня по весні, а він, дід, усе життя в тайболі. Забився в хащу й справді схожий на борсука.

Захватаєв… Чув від Кроксфорда, що після революції його керівник низький зростом різко пішов угору та пересів у високе крісло. З першою великою зіркою нещодавно вітали. У лампасах ходить. У місті великому живе. Зробив якось запит про Макара. Ніхто не зрозумів: для чого? з якою метою?

Запит прийшов