Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

відстав від супутників. Уже хотів був наздоганяти, але в тому місці, де ноги його розрили порох, раптом щось зблиснуло. Лисий нахилився й побачив невеликі металеві кружальця. Він збагнув, що це ті гроші, про які колись казав йому старий Інженер. Лисий підняв одне кружальце. Він чомусь знав, що це не дуже цінний предмет, але якщо їх кілька… Втім, навіть одна така металева штучка — це щонайменше наконечник для стріли. А якщо вона ще й зі сріблом (звідкілясь у Лисого було переконання, що цей метал містить срібло, — може, через те, що навіть у такому попелі не потемнів)… Розчистив місцину від пороху й побачив цілі розсипи білих і жовтих кружалець.

Від його супутників долинув ледь чутний крик. Він подивився й зрозумів, що там нічого не сталося, просто його гукали. Нічого. Наздожене. Він напхав повні кишені й тільки тоді рушив далі. Ішов, дивлячись під ноги й розгрібаючи черевиками порох. Гроші траплялися дедалі частіше, розсипами, немов родини грибів у лісі. А далі він підібрав щось уже зовсім дивне: папірчину — не таку, як у книжці, бо та пожухла й крихка, сіра з чорними виразками літер, а це була нова, хрустка, кольору глини. На ній було написано: «Дві гривні». Лисий не знав, що таке гривні, але якось легко зрозумів, що це також гроші. І що вони цінніші за ті, металеві. От тільки навіщо вони йому, не уявляв. Але вирішив про всяк випадок прихопити.

Далі знайшлася друга папірчина, тож він розчистив черевиком попіл і знайшов цілу купу грошей: де була одна гривня, де дві, де навіть десять. Він їх ховав собі за пазуху. Вони шурхотіли під одягом, немов миші під клунею.

Його супутники сиділи на каменях при березі, й коли він підійшов, усі розсміялися. Мабуть, подумав Лисий, він зараз схожий на Каченю перед народженням Тарасика.

— Дивіться, що я знайшов, — він витяг із-за пазухи жмут паперових грошей.

— Дрібні, — зневажливо кинула Леля.

Вона розв’язала наплічник і показала йому акуратно згорнуті в рурочку[14] й перетягнуті мотузкою такі гроші, яких він навіть не бачив.

— Ми тебе гукали, гукали, а ти відмовлявся наздоганяти нас.

Лисий подумав і сказав:

— Мабуть, вони добре горять. Будемо багаття розпалювати. — Іншого застосування цим папірцям він не міг придумати.

Всі розсміялися. Крім Лисого. Йому було не до сміху. Довгий шлях, погана дорога, купа папірців на животі й металу в кишенях… Він просто обливався потом. Особливо пекло живіт. Він відчував, що зараз знепритомніє. Та ще її десь закричав півень — нажахано й розпачливо.

Лисий прокинувся. Живіт справді зводило — але не від тепла, а від передчуття дуже близької небезпеки. Однак роззирнувшись, він нічого підозрілого не помітив. Був вечір, на землі пролягли довгі тіні, яких не буває вдень, бо сонце застрягає в густих кронах. Далі на захід стояли голі сосни тож проміння призахідного сонця наостанок гріло траву й глицю. От тільки Сокіл поводився як навіжений. Він робив приблизно те саме, що й півдня тому, коли вони зустріли Земляного Чату. Він квоктав, ганяв по колу й бив своїми велетенськими крилами. А набравши необхідну швидкість, злетів і помчав поміж дерев, дивовижним чином не чіпляючись за стовбури.

Всі підвелися й приготували зброю. От тільки проти кого її спрямувати? Ніякого ворога видно не було. Припустити, що Земляний Чата може їх переслідувати, безглуздо. Що ще може бути невидимим? Черви? Тоді б півень не втік, він би поводився зовсім інакше. Червоні мурахи? Їх нібито ніде не було. Гадюка? Чорний павук?

Ці думки блискавкою змінювали одна одну, а відповіді на запитання не було. Водночас відчуття небезпеки ставало дедалі нестерпнішим.

— Тінь, — показав пальцем Опенько.

І тільки тепер Лисий помітив, що до їхніх ніг справді підповзає тінь. А в небо й не подивилися! Вони розбіглися, й тінь на мить завмерла, ніби вирішуючи, хто їй більш бажаний. Лисий встиг подивитися в небо, а там нічого й не було. Він подумав, що той, хто цю тінь відкидає, мусить бути низько й на заході. Але й там нікого.

Усі четверо, немов за командою, відбігли в одному напрямку, щоб зловити її на протиході. Але почуття небезпеки зросло, і Лисий показав, щоб відходили саме туди, куди сунула темна пляма. Власне, туди й півень полетів — на південь. От тільки…

Праворуч від них починалися непролазні зарості — листяні дерева, підлісок… Там не було жодного промінчика, тож і пляму тіні не помітиш нізащо. Що ж, доведеться покладатися на його відчуття небезпеки. Але щойно вони вскочили в цілковитий затінок, Лисого попустило. Тобто живіт зовсім заспокоївся, ніякої небезпеки вже не було.

Вони зупинилися, досі не розуміючи, що це (чи хто це) на них нападало. Перезирнулися й зрозуміли, що жоден із них нічого подібного не бачив, ні про що подібне не чув.

Раптом кущі неподалік ворухнулися, і Лисий з Опеньком навели туди арбалети. З-поміж листя виткнувся яскраво-червоний півнячий гребінь. Похитавши головою, Сокіл заспокоївся й величаво вийшов до них. Він стріпнувся, щось повидзьобував у себе з пір’я й переможно на всіх поглянув. Мовляв, знову я вас урятував.

Що ж, тут і заперечити нічого.

Навіщо людям пам’ять?

І знову ніч на дереві, а потім — далі. Вони втікали від їдючих жаб, знову обходили червоних мурах, ледь не напилися води з прозорого й холодного струмка, тільки в останню мить Марічка їх зупинила. Струмок перерізав вовкулачий слід, тож вона сказала, що тут воду пити не можна.

— Піднімемося вище проти течії? — запропонував Лисий.

— Ні, — твердо відказала вона. — Взагалі не будемо пити з цього смердючого струмка.

Лисий понюхав — нічим не смердить. Але сперечатися з малою не став.

Тільки наприкінці наступного дня підійшли до піщаних дюн, то тут, то там помережаних чагарями. Далі не йшли. Вирішили відкласти на ранок. Власне, тут уже й іти нікуди. Це і є мета їхньої подорожі. Проміжна мета.

Лисий попросив Марічку, щоб переклала півневі: було б добре, якби він наловив мишей чи зайців — якоїсь дрібної живності.

Вона щось пошепотіла Соколу, той раптом заквоктав, затрусив головою і закотив очі.

— Він… Він образився, — переклала Марічка. — Сказав, що він не їсть зайців і що… що він не зобов’язаний годувати всю ватагу. До того ж він каже, що вперше чує, ніби люди їдять мишей.

Втім, після нетривалих переговорів їм пощастило вмовити Сокола. Той вирушив на полювання й що десять хвилин почав приносити то мишу, то вужа, то