Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

вони все витягають. А на ранок знову кинувся їх їсти. І так тривало дуже довго, бо черви з’являлися знову й знову. Мабуть, тому так і виріс що наїдався тих черв’яків досхочу. Вони для курей, мабуть, дуже смачні, бо тоді в їхній печері, коли ми… Тут мала загнулася, згадавши, що була там з Івасем, і що саме той похід спричинив братову загибель. Тобто тоді кури їх так їли, наче були тиждень у голодному краї.

Потім прилітав великий птах, який з усіх сил намагався вполювати півня. Та на той час півень уже був і сам чималий. Він каже, відбився одним ударом дзьоба. Перебільшує, мабуть, він страшенний хвалько. А потім розрив підвал, де зберігалося зерно. І всю зиму ним харчувався. Весь час чекав, що повернуться хазяї. Ті хоч і не дуже добре його годували, каже, гірше, ніж він заслуговував, однак із ними якось спокійніше…

Півень зупинився. Він змахнув крилами й позадкував.

— Погане місце, — сказала Марічка.

— Що означає «погане»? — спитала Леля.

— Не знаю. Він і сам не знає.

Лисий зробив кілька кроків до півня й теж зупинився. Вільну ліву руку завів собі за спину й показав, щоб усі розійшлися на узбіччя. Леля з Марічкою миттю опинилися з правого боку від сліду вовкулаків, а Опенько — з лівого. Лисий позадкував іще на кілька кроків. Півень, розправивши крила, почав бігати по колу на дорозі. Це здавалося безглуздим, але ось він набрав швидкість і злетів у повітря. Він і справді літав, наче сокіл.

Птах пролетів подалі від «поганого місця» — не менше ста кроків — і сховавсь у кроні дуба. Але нічого не відбувалося. Всі стояли напружені, готові відбити будь-який напад. Та ніхто не нападав.

Лисий лишався на дорозі один. І він задкував, бо відчуття небезпеки наростало, а звідки і якої, він не знав. Нарешті вирішив не випробовувати долю й теж зійшов на узбіччя, став за стовбур старого осокора, виставивши заряджений арбалет. І далі нічого не трапилося. Тоді, озирнувшись, Лисий знайшов поглядом замашний уламок гілляки, потім, не відводячи погляду від дороги й опустившись навпочіпки, підняв гілляку і, розмахнувшись, кинув її на середину дороги.

В тому місці, де палиця впала, земля ніби прогнулася під нею, миттю здибилася навколо й накрила гілляку. Немов паща розкрилася й миттю зімкнулася над здобиччю. Немов вода, що поглинає, але не пускає кіл по тому. І знову там був рівний вільний шлях. Ніхто не ворушився, і правильно. Бо за мить земля знову виросла пагорбом, він втягнувся всередину верхівкою, а потім звідти вилетіла та сама палиця й зі страшною швидкістю полетіла в напрямку Лисого. Вона врізалася в дерево, за яким хлопець ховався, й розлетілася на друзки. Рік тому вони з Лелею пробігли тут, і нічого подібного не сталося. Всього рік тому!

Ховаючись за деревами, всі мандрівники відійшли туди, де причаївся на дереві півень, і тільки тоді Лисий зробив знак Опеньку, щоб перебіг на лівий від дороги бік. Півень теж перебіг на своїх дужих, взутих у міцний жовтий панцир, ногах.

Він поважно походжав поміж супутників, усім своїм виглядом показуючи, який він молодець, що це саме він попередив їх про таку страшну небезпеку, мовляв, невідомо, що з ними було б, якби їм не пощастило зустріти на своєму шляху такого Сокола.

Марійчин переклад тут був не потрібен.

Попіл від води, тінь від повітря

Цього разу йшли лісом іще обережніше, ніж до зустрічі з земляною пащею. На слід вовкулаків довго не наважувалися повернутися, та й відчуття небезпеки, хоч і не таке гостре, не полишало Лисого. Коли ж нарешті вийшли, перше, що зробили, попросили Сокола розрити борозну впоперек шляху. Поки той енергійно махав ногами, розкидаючи навсібіч землю й дрібне гілля, Лисий зробив ще й помітні зарубки на ближніх деревах.

Далі рушили в тому ж порядку: попереду Сокіл, за ним Лисий, потім Леля з Марічкою, а замикав Опенько. Півень ішов гордо й швидко, майже біг часом допомагаючи ногам крильми й озираючись на Лисого: чи не відстає бува. Йти без пригод добре, але втомливо. Тож коли сонце почало хилитися на захід, вирішили зупинитись на обід. Звісно, їсти на шляху вовкулаків не наважилися — зійшли з дороги в ліс, вибрали невеличку безпечну галявинку й там отаборилися.

— Опеньку, ви колись чули про таку земляну пащу? — спитав Лисий.

Той саме напхав рота картоплею, тож тільки похитав головою.

— А ти? — звернувся хлопець до Лелі.

Вона теж не чула.

Марічка погладила по шиї Сокола, і птах розквоктався, почав крутити головою і рити ногою землю.

— Він каже, що такі пащі є скрізь навколо села. Їх навмисне поставили щоб він не зміг вийти і знайти більше черв’яків. Але ці пащі так смердять що такому досвідченому й відважному птахові вони зашкодити не можуть

— А спитай його, чи ці пащі одночасно з’явилися, чи вони весь час нові з’являються.

Марічка якусь мить дивилася на Лисого широко розкритими очима, а потім знічено сказала:

— Я не знаю, як таке спитати.

— І не треба, — втрутилася Леля. — Буде час, про все довідаємося. Зараз у нас інша справа. Доїдайте й ходімо далі.

Але підводитися нікому не хотілося. Вони їли повільно, подовгу пережовували суху картоплю, маленькими ковточками запивали її водою… Їли мовчки і непомітно заснули.

І наснився Лисому сон. Він ішов з наплічником за спиною колишнім руслом річки. Чомусь він знав, що раніше тут протікала могутня ріка. Зараз під ногами був порох, схожий на попіл, світло-сизого кольору, глибокий — по кісточки. З нього витикалося велике й дрібне каміння, хоч і теж укрите тим же порохом. Дорога була незручна й довга: другий берег бовванів далеко попереду. За кілька десятків кроків перед ним ішли його супутники — він упізнавав тільки Лелю, інші були йому незнайомі, дивно вдягнені люди.

На рівному місці він мало не впав і, оглянувши, що його могло перечепити, побачив, що його шкіряне взуття зав’язане тоненькими, але міцними шворочками, пропущеними через маленькі отвори в черевиках. Одна зі шворочок розв’язалася, й він, схоже, наступив на неї другою ногою. Тобто сам себе перечепив. Лисий сів на великий камінь і почав зав’язувати шворку. Він досить довго вовтузився, бо чомусь треба було зав’язати її так само, як зав’язана друга. А зробити це виявилося непросто. Нарешті він зрозумів, у чому тут річ. Необхідно було зробити це так, щоб черевик тримався, але при цьому розв’язувати було легко і зручно.

Він сильно