Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

хом’яка, а насамкінець і зайця притяг. Заєць був іще живий і страшенно здивований: видно, на нього вперше в житті полював півень. І востаннє.

Лисий похвалив Сокола, а той підійшов до Марічки, й вона пошкребла йому шию.

На дерева залізли завчасно, але заснути довго не могли. Хіба що Опенько миттю заснув. Та й зрозуміло: йому ж не стільки років, як Лелі й Лисому. Навіть разом складених. Навіть якщо й Маріччині роки додати.

От і мала заснула. Поруч із нею на гілці завмер півень. Він, вочевидь, вирішив, що має насамперед охороняти найкмітливішу людину з ватаги. Що ж, він мав підстави так думати. Тільки дівчинка розуміла його мову, тільки вона могла з ним спілкуватися. Крізь гілля пробивалися окремі зірки. Світив місяць, хоч від його світла з’являлися лиш химерні сріблясті плями на траві під деревом і на гіллі. Раз у раз, кинувши на таку пляму погляд, Лисий уже не міг відвести очей: здавалося, вона рухається. Десь пугукав птах, десь співав загулялий цвіркун. Лисий і Леля лежали на розгалуженнях сусідніх могутніх гілок і дивились одне на одного. Вони були дуже близько, але якби простягнули руки, то, мабуть, їхні руки все ж не зустрілися б.

— Лисий, я боюся, — сказала Леля.

— Я теж. Але що ж тут удієш!

— Може, ще не пізно відмовитися?

Лисий не відповів. Утім, вона й сама знала відповідь. Якщо вже він щось вирішив, сперечатися марно.

— Послухай, що я подумав, — озвався Лисий. — Мені довго доведеться його вести — не один день. Зрозуміло, що в якісь моменти тобі треба буде мене підміняти. Ти не вмієш чути небезпеку. Тому тобі буде важче.

— Усім буде важче, — Леля не любила, коли до неї ставилися як до дівчинки. Вона вже майже доросла жінка.

— Не перебивай. Тому як побачиш, що я вибиваюся з сил, бери ступу й лети до тієї ліщини. Пройди її в зворотному напрямку й повертайся. Якщо… Якщо вдасться повернути час… Ти відпочинеш і знову будеш мене підміняти.

— Уявляєш, скільки різної гидоти мене помітить?

— Помітить, — погодився Лисий. — Але з тією гидотою потім уже якось розберемося.

Вони замовкли. Вони вміли мовчати. Просто бути поруч і нічого не казати. Зрештою, і так усе зрозуміло. Хіба що новинами поділитися.

— Мені наснився дивний сон, — сказав Лисий. — Про те, чого я ніколи не бачив.

— Уві сні завжди так, — відгукнулася Леля.

— Ні. Не так…

Він розповів їй свій сон.

— Я теж після зустрічі з Інженером думала про гроші. Які вони, навіщо… Ти, мабуть, теж…

— Не в тому річ. — Лисий подумав. — Мені здається, я бачив справжні гроші. Такі, якими вони колись були. Розумієш?

Леля хотіла відповісти, що інших він і побачити не міг. Тільки ті, якими уявляв собі справжні гроші. Але вона розуміла, що він веде мову не про це. А про те, що придумати вигляд тих грошей він не міг. Що він їх справді бачив — справжні.

— Виходить, — вів далі Лисий, — що давні люди лишили нам не тільки борги, а й спогади. Пам’ять.

— Не знаю, — сказала Леля. — Я, наприклад, нічого такого не пам’ятаю. Я пам’ятаю тільки те, що сталося зі мною. І всі люди так…

— От дивися, — наполягав Лисий. — Навіть якщо я один такий. От Марічка вміє розмовляти з тваринами й водою. Це дуже корисно. Це допомагає нам, рятує нас. Коли був її ведмідь, він урятував нас. Ми вчора не отруїлися, не пили поганої води… Ти повертаєш людям життя… Коли я чую небезпеку, це також допомагає врятуватись. А чим мені може допомогти ця пам’ять? Що вона може нам дати?

— Не знаю, — повторила Леля. — Але все, що є, існує для чогось. Може, це щоб ми не повторили помилок, яких наробили давні люди?

— Ну й снилися б мені якісь їхні помилки! — роздратувався Лисий. — А мені що наснилося?

— А може, те й наснилося, — ледь чутно промовила Леля. Завжди, коли її Лисий починав дратуватися, вона відповідала дуже тихо і знала, що це допомагає його заспокоїти. — Адже ти знав, що тобі ці гроші не потрібні. Правда? І все ж збирав їх. Навіть ризикуючи відстати від своїх супутників, від мене…

— А до чого тут ти? Я ще розумію, що мене там не могло бути. Але ж і тебе!..

— Може, ти просто хотів, щоб я там була, — просто сказала Леля й відчула, як у темряві засвітилися її щоки.

Лисий простягнув до неї руку. Вона швидше здогадалася, ніж побачила це, простягнула назустріч свою. І їхні пальці зустрілися, хоч це й здавалося неможливим.

— Ви зараз разом попадаєте, — пролунав над ними голосок Марічки.

Всі троє розсміялися, та пальці Лисого й Лелі, з’єднані, мов гачки, не розімкнулися.

У чагарях

Тут усе було так само, як і рік тому. Густі високі чагарі чергувалися з блискучими піщаними лисинами. Пекло сонце, відкидаючи чіткі короткі тіні. Подекуди свистіли пташки, зрідка. В піску то тут, то там промальовувалися нечіткі, давні сліди: тут заєць промчав, тут кабани пройшли зграєю, там хвилястим шляхом прошелестіла змія. Все свідчило про близькість води, але враження було оманливим: до великої річки на заході добрих півдня путі, та й на схід — до малої річки — не ближче.

Усі, крім Лисого, лишилися в лісі, де минулорічний слід вовкулаків виходив на поле чагарів.

Лисий брів полем, пильно стежачи за своєю тінню. Коли вона зневажить сонце й почне поводитися незалежно, це означатиме, що він прийшов. І тоді почнеться найголовніше й найнебезпечніше. І чим воно закінчиться, ніхто не знає.

Рік тому Лисий ледве не загинув у цих пісках. Він ішов останнім у вервечці — Леля попереду, потім діти, потім він. І відстав. Досі не розуміє, як це сталось. А потім взагалі пішов кудись не туди, бо тінь його почала крутитися й збила його з пантелику. А тоді охопило відчуття небезпеки — тим страшніше, що її причини він не розумів, і тільки прудкі хлоп’ячі ноги не дали його ворогові скористатися з того, що він не знав, звідки того ворога чекати. Це був велетенський хробак, який чув кроки й підступно, з-під землі, нападав на свої жертви. Лисий тікав, різко змінював напрямок руху, оббігав великі кущі, але зрештою втратив надію врятуватися. Однак йому тоді пощастило: в останню мить йому вдалося влучити шаблею між пластинками на череві велета. А за кілька хвилин з’явився (чи з’явилася) інший хробак (чи хробачиха) й зубами вгризся у свого чи то родича, чи то коханого.

Тепер він