Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

шукав цього вцілілого хробака (чи хробачиху). Навмисне йшов до нього від самісінького свого села. Звісно, він сподівався на успіх. Але добре усвідомлював, що більш небезпечного задуму в нього ще ніколи не було.

Хоча тієї миті, коли цей задум уперше тільки зблиснув у його голові, Лисий здивувався, як він міг зразу не здогадатися. Коли сказав про це Лелі, та кинула:

— Краще б ти про таке не здогадався ніколи.

Що ж, її страхи зрозумілі. Навіть Борода з Вуханем обізвали його дурнем. А вони ж не бачили хробака! Леля, щоправда, також не бачила, але бачила Марічка, а Леля бачила рану на нозі Лисого — тільки від того, що хробак своєю клешнею зачепив його ногу. Вона ще й як уявляла собі, що це за потвора.

Найбільш цікаве в цій історії, раптом подумав Лисий, те, що в селі про хробака знали всі. Тож усі собі його якось уявляли. Це все Василько. Його розповіді про мандрівку Лисого з дітьми до Руїни й назад були улюбленою розвагою односельців. Хробак не належав до числа улюблених персонажів у цій історії, та все ж про нього не раз чули на вечірніх посиденьках.

Звісно, чути про нього — це одне, а побачити його в усій красі — зовсім інше. А втекти від нього — це ще більш інше, якщо можна так сказати.

Так, замислившись, Лисий знову не помітив моменту, коли його тінь стала незалежною від сонця. Власне, навіть не тінь, відчуття небезпеки, що стрімко наростало, змусило його помітити, що тінь його на піску лежить головою до сонця.

Лисий кинувся бігти, але, зробивши всього кілька кроків, зрозумів, що не втече. Він завмер на місці мов укопаний і кинув дохлу мишу з прив’язаним до хвоста камінцем на десяток кроків ліворуч від себе. Пісок поплив під його ногою, мов вода, але він устояв на ногах. За мить під мишею з каменем розверзлася земля й із землі виткнулося ще більше страхіття, ніж воно було торік. Широка тверда голова, пласкі клешні, якими воно, слід гадати, риє землю, а ще хапає здобич, поперечні хітинові кільця, непіддатні ані стрілі, ані мечу, пара маленьких лапок-лопаток на кожному з них унизу… Досконале створіння для підступного вбивства.

Лисий притьмом побіг майже на нього, під кутом до того напрямку, в якому виринуло з-під землі це диво. Він здогадувався, що під землею не так легко розвернутися, особливо якщо ти ще не занурився. Але звірюка спробувала дотягтися до нього на поверхні. Вона, відштовхнувшись під землею хвостом, вискочила з нори на пісок і почала плазувати. Досить швидко до того ж. Відстань між ними не скорочувалась, але й не зростала. Лисому стало страшно, бо він чомусь не припускав, що потвора може пересуватися й поверхнею, та ще й з такою швидкістю.

Тоді за спиною пролунав звук «чпок», Лисий на бігу озирнувся й побачив, що хробак знову пішов під землю. Лисому вдалося на якийсь час відірватися від переслідувача, але почуття небезпеки дедалі наростало, і він відчував, що його от-от наздоженуть. А це ж був тільки початок довгого шляху!

Нарешті в небі з’явилася Марічка. Лисий замахав їй руками, й вона різко спрямувала ступу йому навперейми. Швидкість її була така шалена, що Лисий зрозумів: іще мить, і ступа його змете й розплющить одним ударом.

Мала встигла загальмувати ступу перед самим ударом. Однак Лисий не дочекався цього. Він різко відскочив убік і покотився по піску. Земля під ступою стала дибки, й Марічка ледве не випала зі ступи, коли та сама, з власного бажання різко рвонула вгору. Цього разу хробак не чекав і не роздивлявся, а зразу пірнув під землю. Щастя Лисого, що потвора встигла вискочити із землі в цьому місці, інакше б вона вигулькнула б там, куди хлопець покотився.

Але він устиг звестися на ноги й ухопитися за край ступи, яку Марічка знову спрямувала до нього. Ступа тяжко злетіла на три метри над землею і помчала на схід. За якусь сотню кроків хлопець знову зіскочив на землю й побіг далі. Марічка вела ступу трохи ззаду й на безпечній висоті.

Мабуть, якийсь час спантеличений зникненням їжі хробак розмірковував своїми хробачими мізками: наздоганяти чи ні? Бо Лисий біг легко, й відчуття небезпеки його полишило. Та ненадовго, бо, видно, підземна тварюка вирішила спробувати ще раз.

Витягши на бігу з наплічника першу-ліпшу півневу жертву, він кинув її на кілька метрів перед собою, а сам ухопився за край ступи і знову злетів у небо. Він розрахував так, що ці миші й зайці для хробака — не їжа. Але якщо ніяк ту худобину не підгодовувати, вона швидко втратить інтерес до цих гонів. Пролетівши ще добру сотню кроків, Лисий попросив Марічку приземлитися й швидко заліз до неї в ступу. В нього з’явилася нова думка: летіти низько над землею і стукати по землі держалном самоносного рогача. Однак ступа летіти так низько відмовилася. Нічого не вдієш. Треба бігти далі.

І він побіг. Оббігав зарості, різко змінював напрямок руху і все ж відчував, що відстань між ним і переслідувачем стрімко скорочується. Коли небезпека була вже зовсім близько, Лисий замахав руками, й Марічка знову підлетіла. Він ухопився за край ступи, злетів разом з нею над землею, а на тому місці, де він щойно стояв, завирував пісок, і з нього знову вистромилася потворна голова хробака.

Лисий згадав усі слова, якими його називав Борода, й подумав, що той мав рацію, але виявився надто м’яким і поступливим. Страшно собі уявити, що було б, якби Марічка хоч на мить забарилася. А ступа ж теж не може літати цілий день! їй також потрібен відпочинок. І що він тоді робитиме?

Вони піднялися на добрий десяток метрів над землею, Лисий подивився на північний схід, де пролягав слід вовкулаків, але його ще не було видно. Зате він побачив таке, чого зовсім не сподівався побачити. Їм назустріч, хоч і трохи нижче — ближче до землі — летів великий птах. Його ще важко було як слід розгледіти, але це створіння Лисий упізнав би й у темряві. Шкода, що колись він пожалів Лішака, а була ж можливість раз і назавжди його позбутися.

— Марічко, швидко вниз! — гукнув він. — Я так не зможу стріляти!

— Куди стріляти? — злякано спитала вона.

— Як куди! В Лішака! Он, бачиш?

— То не Лішак, — з полегшенням розсміялася дівчинка. — То ж наш Сокіл! Він, певне, скучив за мною!

Це справді був півень!