Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

результати голосування та безсумнівну перемогу Ярового, після чого маршалок Червоної ради, мамулуватий та спітнілий, із поклоном передав Якову гетьманську печатку; маршалок Чорної, кульгавий і сивий, простягнув гетьманську булаву. Зала вирувала оплесками, коли новий гетьман підняв булаву над головою, спалахнули камери репортерів. Овації тривали хвилину, потім стихли: почалася промова.

— Моя мрія здійснилася, — сказав Яків Яровий. — Тепер я можу здійснити мрії українців і запевняю шановних присутніх, що зроблю це. Даю слово! Багато змін чекають нас попереду. Своїм найпершим наказом я доведу, що очікування не було марним, а голоси, віддані за мене, стали правильним рішенням.

Гетьман підняв над головою печатку.

— Ця печатка належала самому Богданові! Нею Хмельницький скріпив найважливіші документи нашої держави, один з яких — проголошення Українського Гетьманату. Печатка, що змінила історію! Історію не тільки нашої країни, а й усієї Європи, — Яків зробив паузу, доки оплески не вщухли. — Але вона також підтвердила документи, яким краще було не існувати. Їх було чимало, ганебних та прикрих, але зараз, пані та панове, я маю на увазі один із наказів Тиміша Хмельницького. Він був гідним сином свого батька! Ми вдячні йому за розбудову країни та багато звершень, а особливо гідне справжнього державника зречення булави перед обличчям смерті та наказ обирати нового гетьмана серед гідних. Але найвідоміша його грамота набула сумнозвісності...

Яків зробив паузу, аби всі зрозуміли, про що зараз піде мова.

— Болюче питання Сірого Ордену бентежить усіх. Це вже не вперше — нагадаю, що вотуми недовіри проти характерників намагалися висунути тричі: у тисяча сімсот тридцятому, тисячу сімсот вісімдесят шостому та тисячу вісімсот двадцять дев'ятому. Жодна з тих спроб не зібрала кворуму. Але часи змінюються. Вперше в історії Червона рада і Чорна рада успішно проголосували за недовіру до Сірого Ордену! Як не сумно мені визнавати, вони мали на те чимало резонів. За останні місяці нам відкрилася гірка правда, і попри небажання руйнувати звичну картину світу настав час прийняти її: вовчі лицарі зганьбили себе. Люди більше не вірять сіроманцям. Певно, кожен із вас картався питанням — чи потрібні вони сьогодні державі? Я маю відповідь.

У залі запанувала мертва тиша. Ніхто навіть кахикнути не наважувався. Багато хто дивився не на гетьмана, а на вовчих осавул. Северин завмер, свердлячи очима постать у білому.

— Ви знаєте, що я сам із сіроманського роду. Мій дід — один з Ради Сімох. Мій батько був характерником, — голос Якова здригнувся. — Тепер ви чекаєте, що я згадаю свого брата... Та віднедавна я більше не маю брата. Через мою тверду позицію щодо питання характерників він намагався вбити мене.

Охання прокотилося рядами.

— Сірий Орден переступив останню межу! — продовжив гетьман гучніше. — Адже замах на кандидата є державною зрадою!

— Що ти верзеш? — закричав Микола Яровий, скочивши з місця. — Що ти, гівно мале, верзеш?

Зал обурено загомонів. Раду Сімох миттю оточили гвардійці.

— Мені важко говорити це, — продовжував Яків, не зважаючи на дідовий демарш. — Але рідний брат, який хотів убити мене, тепер очікує на вирок у в'язниці.

Забіла озирнулася і глянула на нього. Северин збагнув, яку адресу вона назвала.

— Шановне панство, слухайте мій перший наказ, — Яків здійняв булаву догори. — Я, гетьманською волею, підтримую вотуми недовіри Червоної та Чорної рад! За державну зраду я відкликаю грамоту, даровану Тимішем Хмельницьким Сірому Ордену, скасовую та забороняю його службу державі, забираю всі права й привілеї вовчих лицарів та оголошую їхню діяльність поза законом!

Северин відчув, що його зараз знудить.

— Стійте! Так не можна, — скочив Панько. — Дайте нам слово захисту! Ми маємо право!

— Слово захисту ви отримаєте в суді. Кожен сіроманець відповість перед законом за свої діяння. Варто! Наказую заарештувати вовчих осавул, — завершив гетьман.

Гвардійці підняли рушниці; у відповідь Данилишин, Басюга, Яровий та Колодій вихопили шаблі. За мить двоє гвардійців перейшли на бік Ради Сімох — то були призначенці, чиї рушниці тепер дивилися на інших гвардійців.

— Не займай!

Загуло від криків. Сусіди осавул тікали зі своїх місць, спалахували камери газетярів. Проходи заповнили десятки озброєних чоловіків у чорних одностроях з білими хрестами — рікою вони стікалися до характерників і ставали навколо гвардійців із рушницями напоготові.

— Складіть зброю!

— А ви ще хто такі? — проревів Микола Яровий.

— Це новий загін Таємної Варти, хорти Святого Юрія. — відповів із залу незнайомий Северинові чоловік. — Вони мають право заарештувати вас й озброєні срібними кулями. Тому підкоріться, панове, не погіршуйте становища.

— Та чорта з два ми підкоримося твоїм вилупкам, Кривденку, — навіть у цей час Данилишин залишався вірним собі й каптура не скинув.

— Вислухайте наші докази! — закричав Панько, розмахуючи папірцями, наче прапором. — Таємна Варта і Православна Церква зумисне провели кампанію дискредитації Ордену! Нас оббрехали!

— Вас заарештовано! — урвали його вояки з білими хрестами. — Негайно складіть зброю!

— Спокійно, — Корній сховав шаблю та ступив уперед з порожніми руками. — Спокійно, панове! Не треба кровопролиття. Опустіть ваші рушниці та дайте нам слово.

— Останнє попередження! Інакше ми відкриємо вогонь!

— Не займай!

Перший постріл пробив голову Колодія, слідом за ним упав Панько, і численні докази змови вкрили його паперовим саваном. Яровий та інші призначенці кинулися до бою. їхні шаблі прокосили гвардійців і божих воїнів, але ряди чорних мундирів із білими хрестами були значно численнішими. Під постріли, дзвін сталі та крики вмираючих у залі почалася паніка.

Савка розпачливо завив, але Северин навіть не глянув на нього, його погляд прикипів до трагедії біля трибуни.

Бій тривав недовго. Впав заколотий у серце Басюга, Данилишина пронизало кілька срібних куль. Яровий бився з ведмежим ревінням; Іван перекинувся на вовка, невловимого та смертоносного; Віра змахнула руками, і нападники заверещали, а з їхніх тіл випнулися кров'яні списи. Хорти конали, та їх було забагато.

Северин остовпів від жаху, немов то було перше побоїще на його очах.

Яровий, наче гірський велетень, упав на землю під навалою чорних мундирів; гвардійці-призначенці лежали, їхні білі одяги заплямувало червоним; чорний вовк завмер посеред проходу, його боки судомно здригалися; Віра кинула останній погляд — просто в очі Северину — за мить її груди прошили кулі.

Він мав бути там, серед них!

Довге волосся Забіли розсипалося підлогою й просякало кров'ю, ніби розлите на снігу червоне вино. Старий Чорнововк упав поруч неї,