Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

Люди волали навалою біля виходів, забувши про свої сани й титули, оскаженіло билися, чавилися та кусалися за право вирватися назовні. Трибуна стояла порожньою. На місці Ради лишилися мертві тіла, зброя і патьоки крові. Северин озирнувся: Савка зник, натомість до нього мчали кілька божих воїнів.

Стрибнувши у Потойбіччя, Чорнововк гепнувся з висоти третього поверху на пошрамовану ногу. Одяг запорошило попелом, кунтуш, пам'ятний подарунок Захара, репнув на спині, а від болю перед очима спалахнули вогники. Проте біль не затьмарив видовища, яке він міг уявити хіба у найгіршому жахітті: щойно на його очах знищили Раду Сімох осавул.

Розділ одинадцятий

Майя сміється, біжить босоніж уздовж берега, ноги розбризкують краплі води. Чорне волосся майорить шовковими стрічками. Він кричить їй навздогін, але Майя не озирається, не спиняється, допоки не зникає. Майя...

Темрява.

Літній степ. Буяє напоєне сонцем зілля. Густе пряне повітря дихає полином, м'ятою та чебрецем. Під стрекотіння незримої комашні вітер грає брижами на безмежному трав'яному морі — пливи куди завгодно, черпай сили звідусіль, пливи до самого небокраю, пливи, доки вистачить наснаги...

Вони з мамою приходили до літнього степу щомісяця. Мама збирала квіти й трави та чарами перетворювала їхні стебла на доладне коло вінка, яким прикрашала своє довге волосся кольору свіжої соломи, а він усотував степову волю, гасав навколо та зривав усе, що впадало в око, навіть чортополох, а мама зі сміхом приймала його знахідки.

— Ох, Липо, ну й бур'ян ти знайшов! Долоні не подер?

Тільки мама називала його так.

Найбільше він любив серпневий вінок. Серпень — дике жито і маки.

Пилип захоплено спостерігав, як червоні квіти спалахують між золотистого колосся, як тріпочуть у найменшому русі, починають кровоточити, як синє небо без жодної хмаринки розколюється чорним проваллям, мама зникає і чується гарчання позаду: багряними очима на нього дивиться світло-сірий вовк. Пилип переступає з ноги на ногу, і розуміє, що то лапи, а сам він — такий само вовк.

Багряні очі кліпають. Примружуються.

Не бажаю битися з тобою.

— Тоді я переможу значно швидше.

Шанс покінчити зі Звіром. Він роками чекав цього. Він не програє.

Вовки зчепилися поглядами, загарчали, затисли вуха й закружляли посеред чорної пустки.

У цьому бою не буде переможця, Пилипе.

Звір кинувся на нього, характерник легко ухилився та роздер іклами пустку, де мить тому була горлянка нападника.

— Нарешті я знищу тебе.

Помиляєшся.

Пилип відповів, супротивник відстрибнув, ніби знав усі його рухи наперед. Звір повів мордою і нервово смикнув хвостом.

Той, хто візьме гору, не позбудеться іншого. Ти не можеш убити половину себе.

— Не вірю жодному слову.

Багряні очі спалахнули. Вовки стрибнули водночас, пащеки клацнули, удари лап зустрілися та розійшлися, як хвилі у шторм — наче вели танок.

Ти, Пилипе, брехун, який вірить у власну оману. Такі найнебезпечніші. Тобі вкрай потрібно кохати... та ненавидіти. Я обернувся ідеальним уособленням твоєї ненависті. Чи усвідомлюєш, що ненавидиш самого себе, Пилипе?

— Я примушу замовкнути тебе назавжди.

Такий вовчий герць зветься дзеркальним — обидва суперники розгадують дії одне одного та б'ються нарівні. Хижаки стрибнули, зчепилися і покотилися темрявою під гарчання заслинених пащек.

Мета твого існування сміховинна. Розповіді про Орден і державу не переконують навіть тебе самого. Справжній сенс у мені, Пилипе, але ти не бажаєш слухати.

— Твій сенс — убивати і втікати.

Відколи це погано? Не дати себе вбити. Злягатися з самицями. Насолоджуватися кожним днем. Не марнувати життя під столами з усілякою наволоччю!

— Живу, як бажаю.

Справді? Чи цю думку тобі увіпхали в голову, аби ти був слухняним побігайчиком і беззастережно виконував накази інших? Пригадуєш, як ходив джурою, Пилипе? То все від твого обожнюваного вчителя, який насправді...

Він дозволив Звіру патякати, аби той втратив увагу, вислизнув, крутнувся, вдарив хвостом по багряних очах і напав. Ікла вирвали кусок плоті. Перша кров!

Звір вищирився.

Непогано, Пилипе. Бачиш? Лють робить тебе могутнішим. А лють — це я. Думаєш, я спливаю кров'ю? Ні. Я її п'ю.

Характерник мовчки накинувся на нього і вовки покотилися знову, намагаючись вчепитися одне одному в горлянки. Запах крові затлумив розмову, не лишилося ані слів, ані думок, лише нестримна ненависть і жага вбити ворога, що роками отруював життя. Біль від поранень пульсував бажанням перемоги, смак чужої крові надавав сил, ривок, удар, ще удар, ухилився, контратакував, ікла вчепилися у горлянку, із хрускотом зчавили, ковтнули стогін, відчули струмені, що порснули з рани, гаряча кров ллється мордою, у голові паморочиться...

Звір конвульсивно смикнувся та вискнув. Спробував піднятися на лапи, але впав. Перемога! Але зненацька характерник упав за ним. Ніздрі лоскотав далекий аромат літнього степу.

Темрява.

Червень — квітуча ковила та ромашки.

Вибухнуло багрянцем та розлилося чорним ніщо. Перед сіроманцем стояв він сам, Пилип, з багряними очима. Нерівно зрізане волосся до плечей, неохайна щетина, заплямований кров'ю одяг. Пилип ворухнувся та відчув, що повернувся до людського тіла. Повільно вдихнув.

— Що, не вистачило? — всміхнувся він іншому. — Не втечеш.

Я не тікаю, Пилипе. У цьому бою не буде переможця.

— Я вважаю інакше.

Звір заблокував його удар і двома стусанами зацідив у печінку та сонячне сплетіння. Пилип хекнув та відповів ліктем у борлак. Звір захрипів, відсахнувся, спіткнувся, а характерник напосідав: поміж ніг, під коліно, повалити, придушити, бити, бити, бити, в підборіддя, в лоб, у ніс, удар, іще удар, вибиваючи зуби, ламаючи вилиці, заганяючи хряща в мозок, мало не ціпеніючи від жаху, бо власноруч нівечив своє обличчя, але насправді то був Звір, клятий багряноокий Звір, чий голос глузував, підбурював та дратував, Звір, який перекреслив його життя, Звір, який мав загинути назавжди й остаточно, і Пилип невпинно бив у помсті за біль, страх, відчай та приреченість на самотність до кінця днів, бив, як ніколи і нікого.

Мабуть, він щось кричав. Кров кипіла. Він знищував і руйнував, руйнував і знищував, а коли сили скінчилися, ворог не дихав. Потовчені кісточки кулаків боліли, але Пилип, сп'янілий від перемоги, якої прагнув роками, насолоджувався болем, наче заповітним трофеєм. У кривавому місиві, що було його обличчям, згасали багряні очі. Він переміг.

І коли характерник хрипко розсміявся, ворог здригнувся та прошепотів:

— Ми — одне.

Сталевими лещатами він обхопив шию Пилипа; повітря раптом зникло; кінцівки безвільно повисли; відчуття спалахнули та згасли.

Темрява.

Липень — лаванда та...

Він отямився на світанку в