Тетяна Барматті - Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті

Епілог

Епілог

Через тиждень

Потерши шию, я полегшено зітхнула. Останнім часом у мене просто не було навіть однієї вільної хвилини. Здавалося б, я нічого особливого не робила, крім того, що залишалася в гущі подій і справно виконувала свій подружній обов'язок, забуваючи своє ім'я від насолоди.

У палаці драконів відбулися значні зміни. По-перше, минулого «Імператора» таки змістили, відправивши до довічного заслання. Убивати його чи щось таке не стали на моє прохання, але, як на мене, нещасному з лишком вистачило гніву Дарака. Втім, я свого чоловіка розуміла. Він давно міг зрівняти свого кузена із землею, показати, хто справді чогось вартий, але не став цього робити, а в результаті отримав ніж у спину. Адже, як виявилося, саме Імператор доповів про те, що в палаці драконів з'явилася одна «білобриса людина», тобто я, яка вирішила, що вона Володарка світу.

Я від такої заяви тремтячого, немов осиновий лист чоловіка на кілька секунд випала в осад, не розуміючи, як взагалі він до цього додумався своїм мозком розміром з фундук. Та мені влада ніколи не була цікавою, хоча тут вже на мене чекав конфуз. Адже я, крім того, що за умовчанням стала Імператрицею драконів і Першою леді нагшасів, виявилася рятівницею людей. Ще й люди вирішили, що саме я маю вирішувати всі їхні проблеми та дбати про їхнє благополуччя.

У першу секунду від таких новин у мене навіть в очах потемніло, і я забула, як треба дихати. У другу на очі впала червона пелена агресії. Та я убити була готова того розумника, який розповів людям про мій героїчний вчинок, якого я зовсім не робила. Ну, чесне слово, не я ж ловила вампірів і демонів, які проголошували свої правила на їхніх землях, а воїни-дракони, які ганялися за ними після ритуалу. Не я встановлювала захисний купол, а мої чоловіки. Ні, не сперечаюся, саме я виступила ініціатором, і як виявилося, ініціатива має свої наслідки.

Ще раз зітхнувши, я засумувала, згадуючи хлопця Райлі. Саме він був тим вісником правди, ледь не складаючи на мою честь оди, розповівши своїм родичам про моє існування. Хлопця було шкода, так що вбивати його я передумала, прийнявши нові проблеми і подумки будуючи плани на кого б скинути таку честь. Згадуючи той момент, коли ми зайшли до Райлі вперше після нашого феєричного тріумфу, я тихо зітхнула.

У той день Райлі зустрів нас на колінах, з опущеною головою і рішучою приреченістю прийняти будь-яке покарання, яке ми вважаємо справедливим. Його сестра і мама справді були в руках ворогів, ось тільки у вампірів, які пили їхню кров, погрожуючи в якийсь раз перестаратися і «висушити» дорогих йому людей.

Саме вампіри відправили його на моє викрадення, ось тільки справді на викрадення, а попався він лише завдяки своїй недосвідченості у цій справі. Щоправда, на цей випадок у продуманих кровососів теж був план, вампіри мали чарівним чином перетворитися на демонів, щоб у разі помсти нагшасів або драконів їхній народ кровососів не постраждав.

Хлопця ми відпустили тоді до рідних, адже поставивши себе на його місце, я зробила б так само. Рідна людина за визначенням ближче, ніж хтось на боці і якби в руках можливих убивць були мої близькі, я не думала б ні секунди. Така собі сестра милосердя.

– Про що думаєш? – Тихо уточнив Сан, обіймаючи мене за талію та притягуючи до себе.

– Налякав, – видихнула приглушено я. – Так, про те, як різко все перевернулося з ніг на голову.

– Ну чому різко? – У тон мені видихнув чоловік. – Я, як тільки тебе побачив, одразу зрозумів, що нудно не буде.

– Хочеш сказати, що я непосидюча? – Награно невинно уточнила я, піднявши брову і повернувшись до чоловіка обличчям.

– Ні, не хочу. Я це говорю ... – розтягуючи губи в посмішці, Сан з обожнювання на мене подивився, погладивши по щоці.

– Знайшли щось? – Лащачись до чоловіка, немов кішка, випрошуючи ще більше ласки, запитала я.

– Дарак ще дивиться перекази предків, гадаю, скоро ми знайдемо відповіді, – повів плечем Сан. – Але особисто я вважаю, що вся річ у тобі.

– В мені?

– Так, у тобі. І все ще дотримуюся думки, що ти не просто так опинилася поруч у скрутні дні для, як виявилося, не тільки нашої раси. Ти, Світлано, несеш світло в чужі серця, наповнюєш їх надією, вірою у краще майбутнє.

– Занадто багато пафосу… – скептично хмикнула я, але чого приховувати, мені було страшенно приємно.

– Можливо, але це правда і скоро ти сама в цьому переконаєшся.

– Нехай так, але що тоді з болем, який міг бути під час ритуалу і з тим, що ви витратили якісь крихітки своєї магії, хоча самі казали, що для створення захисного куполу підуть усі ваші сили?

Сан на мої запитання тільки спокійно знизав плечима, ніби натякаючи, що скоро я сама все дізнаюся і переконувати мене зараз він не бачить жодного сенсу. Не ставши сперечатися і розвивати цю тему, адже все таємне рано чи пізно стане ясним, я припала до губ чоловіка, насолоджуючись його смаком. Здається, я перетворилася на справжню німфоманку, добре хоч чоловіки мені попалися гарячі та ненаситні.

– Знайшли!

Відірвавшись від губ Сана, я зацікавлено зиркнула на решту своїх чоловіків, які буквально ввалилися в кімнату з диким блиском в очах. Паралельно зі звичайними проблемами, пов'язаними з очищенням земель людей від вампірів та демонів, нових обов'язків Дарака, як Імператора, чоловіки шукали відповіді на наші запитання.

Особисто у мене питань було багато. Починаючи з того, навіщо потрібний кристал, який був у мене в руках, навіщо я його взагалі тримала, як магія переміщалася з мене в той же кристал? І закінчуючи тим, чому ритуал пройшов без навіть малесеньких проблем. На перші два запитання чоловіки одразу відповіли. Кристал виявився свого роду накопичувачем магії для підтримки захисного куполу, такий собі артефакт. Тримала я його для того, щоб магія чоловіків у мені змішалася і текла в кристал єдиним потоком, а переміщалася вона без моєї прямої в цьому участі, тому що в мені просто немає магічного джерела, і їй не було де зібратися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍